— Давай зробимо з нього телефон правди.
— Як це? — спитала Віра Іванівна.
— Хто в нього говорить, той не бреше.
Вона усміхнулася, хоч у грудях кольнуло.
— Хороша гра.
Він приклав телефон до вуха.
— Алло. Це Артем. Я сьогодні розбив чашку, але не хотів. Я боявся сказати.
Віра Іванівна подивилася на полицю: однієї чашки зі старого сервізу справді бракувало.
— Дякую, що сказав. Віник знаєш де?
— Знаю.
Вони разом підмітали скалки. Артем серйозно тримав совок, а Віра Іванівна думала, що правда іноді схожа на розбиту чашку: спершу ріже руки, потім довго дзвенить у пам’яті, але якщо зібрати скалки, принаймні ніхто більше не наступить босою ногою.
Дмитро писав листи. Першого Віра Іванівна не відкривала три дні. Носила в сумці, діставала, дивилася на почерк і ховала назад. Потім прочитала вночі на кухні.
Він не просив забути. Не просив передати Артемові, що тато хороший. Він писав про людей, яких обдурив, поіменно. Про те, що вперше за багато років спить без телефона під подушкою. Про те, що працює в бібліотеці при установі, лагодить старі книжки й чомусь згадує, як вона вчила його не загинати сторінки. Наприкінці було: «Я не знаю, чи можна повернути повагу. Але хочу хоча б не брехати. Якщо зможеш, напиши, які в тебе зараз квіти на вікні».
Віра Іванівна відповіла не відразу. За тиждень купила на ринку маленький горщик з айстрами, поставила на підвіконня й написала: «Айстри прижилися. Артем росте. Вчися казати правду навіть тоді, коли за неї ніхто не хвалить».
Вона не знала, чи стане колись легше. Іноді вранці прокидалася з думкою, що все це наснилося, а Діма зараз зайде з пакетом булочок і скаже: «Мамо, чай постав». Іноді злилася так, що лист сина хотілося порвати. Іноді жаліла його до болю в ребрах. Але вже не плутала жалість із виправданням.
На початку літа у дворі влаштували маленьке свято для дітей. Сусіди винесли столи, хтось приніс пироги, хтось компот, Ганна Петрівна командувала гірляндами так, ніби все життя була директоркою цирку. Артем бігав із хлопцями, розчервонілий, гучний, живий. Марія стояла поруч із Вірою Іванівною, тримала паперові стаканчики.
— Він став спокійніший, — сказала вона.
— Так.
— Психолог каже, йому важливо бачити, що дорослі не роблять вигляду, ніби нічого не сталося.
Віра Іванівна кивнула.
— Дітям узагалі важливо, щоб дорослі не брехали.
Марія опустила очі.
— Я знаю.
— Я не тільки про вас.
Вони постояли мовчки. Потім Марія тихо сказала:
— Дякую, що тоді відчинили двері.
— Я відчинила Артемові.
— Усе одно.
Артем підбіг до них, захеканий, із садном на коліні й величезною усмішкою.
— Бабусю! Мамо! Ми граємося в магазин, і Паша хоче купити мою машинку за три листочки, але вона коштує п’ять!
— Торгуйся чесно, — сказала Віра Іванівна.
— Я чесно! Я йому знижку дам, бо він друг.
Він побіг назад…
