Віра Іванівна дивилася йому вслід. Вечір був теплий, пахло пилом, пирогами й свіжоскошеною травою біля під’їзду. У вікнах загорялися вогні. Десь плакало немовля, хтось сміявся, грюкали двері під’їзду. Звичайне життя поверталося не як свято, а як обережне світло після довгої хвороби.
На лавці біля пісочниці сиділа Ольга зі своєю матір’ю — худенькою старенькою в блакитній хустці. Старенька тримала в руках пластиковий стакан із компотом і всміхалася Артемові, який показував їй листочки-гроші. Микола Савчук допомагав Ганні Петрівні підв’язувати гірлянду. Кирило, який прийшов «на п’ять хвилин», уже пів години сперечався із сусідським хлопчиком про правила шашок.
Віра Іванівна відчула, як у грудях щось відпускає. Не зникає — ні. Просто перестає душити.
Пізніше, коли свято закінчилося, вона піднялася додому. Артем заснув у неї на дивані, уткнувшись носом у динозавра. Марія пішла по змінний одяг і пообіцяла повернутися вранці. Віра Іванівна прибрала зі столу крихти, вимила чашки, полила айстри на підвіконні. Потім відкрила сервант.
Жовтий іграшковий телефон лежав у шухляді поруч із фотографіями. На одній фотографії Діма був маленький, без передніх зубів, у смішній шапці, тримав Віру Іванівну за руку й мружився від сонця. Вона довго дивилася на знімок. Потім поклала поруч нове фото: Артем у дворі, сміється, з листочками в кулаці.
Телефон вона не викинула.
Нехай лежить, подумала вона. Не як пам’ять про страх. Як нагадування: правда іноді говорить дитячим голосом, із пластмасової іграшки, у найневідповідніший момент. І якщо серце в цю секунду мало не зупиняється, треба не затуляти вуха, а слухати.
Вона вимкнула світло в кімнаті, залишивши горіти маленьку лампу на кухні. Підійшла до дивана, поправила плед на Артемові. Хлопчик сонно поворухнувся.
— Бабусю… — пробурмотів він.
— Спи, рідний.
— Телефон правди… не загуби.
Віра Іванівна нахилилася й поцілувала його в лоб.
— Не загублю.
За вікном шумів двір, де вже розходилися останні сусіди. На підвіконні тихо стояли айстри. Віра Іванівна сіла поруч з онуком, узяла в руки недов’язану кофту й уперше за довгий час помітила, що петлі лягають рівно. Не тремтять. Не збиваються.
Життя не стало колишнім. Колишнім воно вже ніколи не могло бути. Але в цьому новому житті було місце правді, сорому, розплаті, листам, дитячому сміху, гарячому чаю й маленьким квітам, які все-таки прижилися.
