Четверо залишалися в блокноті: Воронов, Сергеєв, Вельський, Дроздов. Воронов був мозком, холодним центром зграї. Сергеєв — садистом, прикритим прокурорським прізвищем. Дроздов пов’язував їх із міліцією, з тими кабінетами, де зникали заяви й ламалися справи. А Вельський зберігав те, що могло виявитися сильнішим за ніж: плівки. Дмитро вперше за ці дні побачив не тільки шлях помсти, а й шлях викриття. Мертві злочинці мовчать, але плівка говорить навіть тоді, коли слідчий закриває теку. Іра сказала, він знімав усе «для колекції». Отже, десь були касети, на яких залишилися обличчя, голоси, дати, визнання без протоколів.
Ігор Вельський вважав себе художником. Син народного артиста, улюбленець богеми, людина з гарним обличчям і порожньою душею. Він писав картини, які ніхто всерйоз не купував, знімав фільми, які ніхто не дивився, і пишався таємним зібранням більше, ніж будь-яким полотном. Йому подобалося вимовляти слова на кшталт «форма», «нерв», «сповідальність», ніби словник мистецтва міг відмити бруд. У сейфі його майстерні лежали касети. На кожній — дата й жіноче ім’я. Свєта. Марина. Оля. Маша. Він називав це документацією страждання і ночами дивився свої записи з келихом коньяку, почуваючись творцем.
Після смерті Громова він перестав виходити з майстерні на Василівському. Воронов наказав усім сидіти в Комаровому, але Вельський не захотів бути приманкою в чужій пастці. У старому прибутковому будинку, за залізними дверима й ґратами, він почувався надійніше. Вікна виходили у двір-колодязь, пожежна драбина чіплялася за стіну іржавими прутами. Дмитро вивчав будинок два дні. Ґрати на вікні ванної трималися на чесному слові й старій фарбі.
Він увійшов до майстерні глибокої ночі. Усередині пахло олією, тютюном і страхом. Вельський сидів перед телевізором, заворожено дивлячись на екран. Жіноче обличчя там було спотворене болем. Він так захопився, що не почув кроків за спиною. «Гарне кіно, Ігорю», — сказав Дмитро.
Келих із коньяком перекинувся. Вельський схопився, закричав охорону, хоча охорони не було. Дмитро вийшов у світло екрана. «Брат Маші Ковальової. Тієї, що в тебе підписана як піаністка». Вельський метнувся до дверей, але не встиг. Один удар зігнув його навпіл, другий кинув назад у крісло.
Він відразу почав виправдовуватися: не чіпав, тільки знімав, він художник, він фіксував емоції, біль — найчесніша емоція. Дмитро вимкнув магнітофон, і в кімнаті стало так тихо, що було чути, як Вельський ковтає. «Де касети?» — «У сейфі. За картиною. Код 6381». Він здав усе без боротьби.
За потворним полотном у чорно-червоних тонах справді виявився сейф. Усередині — десятки касет, три роки чужого жаху. Дмитро взяв Машин запис і ще стільки, скільки вмістилося в сумку. «Це доказ, — сказав він. — Проти вас. Проти ваших батьків. Проти міста, яке вас ховало». Вельський затремтів. Якщо плівки підуть назовні, завалиться не тільки їхня маленька зграя, а й ті, хто її годував.
Дмитро подивився на його обличчя — доглянуте, гарне, ним самим до безуму улюблене. «Маша любила свої руки, — сказав він. — Вона грала так, що люди плакали. Тепер не може тримати чашку». Вельський зрозумів і закрив обличчя долонями. Крик, що зірвався потім, довго бився об стіни майстерні. Дмитро залишив його живим, але з обличчям, яке неможливо було забути. Це була не милість і не пощада; це була пам’ять, пришита до шкіри, дзеркало, від якого не сховатися. На стіні поруч із картиною з’явився напис «Третій». А касети він забрав із собою, бо справжня бомба була не в пороху, а в правді…
