Валерій Громов дізнався про смерть Фролова вранці. Батько, генерал КДБ, зателефонував о сьомій, і його сухий голос звучав страшніше за крик: Гену знайшли на складі, руки переламані, на грудях напис «Перший». Це помста, Валеро. Хтось мститься за тих дівчат. Сиди вдома, нікуди не виходь, охорону пришлю.
Громов сидів у величезній квартирі на Невському проспекті й дивився в вистиглу каву. У пам’яті спалахнуло обличчя піаністки, її крики, хрускіт пальців під його важкими руками. Потім інші обличчя — десятки, стерті з пам’яті, бо йому було зручно вважати їх сміттям. Хто міг мститися за сміття? Він зателефонував Воронову. Кирило говорив спокійно, майже ліниво: Гена був ідіотом, швендяв п’яний ночами; тепер усі будуть обережніші, батьки підключили людей, месника знайдуть. Але після розмови Громов зрозумів, що руки в нього тремтять.
Він не звик боятися. Він був горою м’язів, людиною, яка ламала чужу волю так само легко, як дошку. У залах йому поступалися лавами, у ресторанах — місцями, у компаніях — правом говорити голосніше за всіх. Сила здавалася йому природним законом: хто більший і важчий, той і правий. І все ж усередині шепотіло: той, хто прийшов, не схожий на вуличну шпану і не схожий на перелякану жертву. Це був мисливець іншого ґатунку.
Дмитро спостерігав за ним три дні. Громов виявився обережнішим за Фролова: з дому виходив тільки з двома кремезними хлопцями в цивільному, їздив машиною від під’їзду до дверей. Але в кожного є місце, де він почувається невразливим. Для Громова таким місцем був підвальний спортзал на Петроградському боці. Щовечора з сьомої до дев’ятої він працював із залізом. Охорона чекала нагорі, у машині. У залі він залишався сам і вважав, що там йому ніхто не страшний.
У четвер Дмитро проник усередину заздалегідь і сховався в підсобці серед запилених матів. Чув, як розійшлися останні відвідувачі, як власник зачинив двері, як у порожньому залі залишилися тільки брязкіт штанги й важке дихання. О дев’ятій Громов витер обличчя рушником. Тоді Дмитро вийшов із темряви.
«Добрий вечір, Валеро». Громов обернувся. Подив швидко змінився злістю. «Ти хто?» — «Брат Маші Ковальової. Тієї, чиї пальці ти ламав». Громов усміхнувся. Перед ним стояв не велетень, а невисокий чоловік у чорній куртці. «Ти той, хто прибрав Фролова? Гена був ганчіркою. Я — інша справа». Він пішов уперед, певний своєї маси й сили.
Дмитро не став сперечатися. Громов ударив першим, швидко для такої туші, але кулак розсік повітря. У бійках Громов звик перемагати вагою і страхом; проти нього рідко хто наважувався стояти до кінця. Але Дмитро не бився — він розбирав супротивника, як небезпечний механізм, знаходячи місця, де метал тонший. Відповідь була короткою, точною, не видовищною. Удар у суглоб — і права рука повисла. Ще один рух — і коліно підломилося. Гора м’язів упала на підлогу, раптом ставши всього лише тілом, яке можна зламати. Дмитро стояв над ним і говорив рівно: «Ти любив силу. Тепер дізнаєшся, скільки вона варта».
Він не тягнув довше, ніж було потрібно. Громов устиг видати головне: Воронов чекає на дачі в Комаровому й готує пастку, хоче взяти месника живим. Дмитро кивнув. Інформація була корисною. Потім Громов попросив відпустити його, як до цього просив Фролов. Відповідь була та сама. На грудях залишився напис «Другий».
До ранку Ленінград жив уже не чуткою, а панікою. Два напади за п’ять днів. Обидва — діти впливових родин. Генерал Громов особисто приїхав на місце й зажадав знайти вбивцю, ким би він не був. Ті, хто залишилися, зібралися у Воронова на дачі під охороною, сигналізацією й собаками. Сергеєв курив одну сигарету від одної, Дроздов дивився у вікно й мовчав, Вельський тримався за келих так, ніби скло могло захистити краще за автомат. Кирило запевняв їх, що капітан прийде туди сам і потрапить у капкан. Він говорив спокійно, але надто часто дивився на двері. Дмитро, сидячи над своїми записами, зробив інший висновок: на дачу сунутися не можна. Пастки обходять, якщо хочеш довести полювання до кінця…
