Життя без прикрасУранці місто дізналося про третій удар. Сина народного артиста знайшли в майстерні живим, але понівеченим. На стіні — «Третій». Міліція, прокуратура й КДБ працювали вже не по черзі, а в одній гарячці. Генерал вимагав крові, прокурор вимагав результату, секретар обкому вимагав знайти маніяка будь-якою ціною. Вони не розуміли, що шукають не маніяка. Вони шукають солдата, який переніс війну в їхні кабінети.
Дмитро в найманій кімнаті перебирає касети. Тридцять два записи. Тридцять дві жертви за три роки. Обличчя, дати, голоси, регіт тих, хто вірив у власну недоторканність. Він не дивився більше, ніж було потрібно: кожна хвилина впивалася під шкіру. Але йому треба було знати, що відправляти. На кухонному столі лежали конверти, шпагат, папір, акуратні адреси, написані твердим почерком. У цій майже канцелярській роботі було більше надії, ніж у всіх кабінетах, де Машу відмовлялися чути. Він відібрав найочевидніші записи, запакував копії й приготував три бандеролі: до редакції «Московських новин», до прокуратури СРСР, до КДБ. Десь правда мала зачепитися за людину, яка ще не розучилася її бачити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.