Уранці місто дізналося про третій удар. Сина народного артиста знайшли в майстерні живим, але понівеченим. На стіні — «Третій». Міліція, прокуратура й КДБ працювали вже не по черзі, а в одній гарячці. Генерал вимагав крові, прокурор вимагав результату, секретар обкому вимагав знайти маніяка будь-якою ціною. Вони не розуміли, що шукають не маніяка. Вони шукають солдата, який переніс війну в їхні кабінети.
Дмитро в найманій кімнаті перебирає касети. Тридцять два записи. Тридцять дві жертви за три роки. Обличчя, дати, голоси, регіт тих, хто вірив у власну недоторканність. Він не дивився більше, ніж було потрібно: кожна хвилина впивалася під шкіру. Але йому треба було знати, що відправляти. На кухонному столі лежали конверти, шпагат, папір, акуратні адреси, написані твердим почерком. У цій майже канцелярській роботі було більше надії, ніж у всіх кабінетах, де Машу відмовлялися чути. Він відібрав найочевидніші записи, запакував копії й приготував три бандеролі: до редакції «Московських новин», до прокуратури СРСР, до КДБ. Десь правда мала зачепитися за людину, яка ще не розучилася її бачити.
Залишалися Сергеєв, Дроздов, Воронов. Сергеєв — той, хто ламав Машині пальці й насолоджувався цим. Дроздов — спостерігач, син начальника міліції, мовчазний ключ до закритих справ. Воронов — головний, той, хто вигадав слово «полювання» і навчив інших вимовляти його без сорому. Дмитро дістав фотографію Маші: вона сиділа за роялем, сміялася, волосся спадало на щоку. Такою вона була в його листах, у його пам’яті, до чорної машини. Він провів пальцем по краю знімка, і в тиші це прозвучало як клятва…
