— Ні. Поки що ні. Але документи є. Віктор уже намагається домовитися. Не вийде. Це буде довго. І негарно. Але я доведу.
— Чому ти розповідаєш мені це?
— Бо правда почалася з тебе. І тому що я більше не хочу, щоб ти дізнавалася важливе від чужих людей.
Марія втомилася стояти. Втомилася тримати спину рівно. Втомилася бути гідною, коли хотілося просто сісти на бордюр і закрити обличчя руками.
— Я не можу повернутися, Рашиде.
Він стиснув щелепу, але кивнув.
— Я розумію.
— Ні, не розумієш. Ти звик виправляти: платіж, юрист, фонд, документи. А тут не так. У мене досі у вухах, як вони мовчали за столом. Як ти дивився. Як картка ковзала по дереву. Я заплющую очі й чую цей звук.
Рашид зблід.
— Що мені зробити?
— Нічого такого, що одразу все змінить. Просто живи тепер так, щоб мені не доводилося боятися твоєї сили.
Він довго мовчав. Потім сказав:
— Я спробую.
— Не для мене. Для себе. Для Лізи.
Вона простягнула йому пакет із булочками назад, але він похитав головою.
— Залиш. Ліза обирала.
Це було нечесно. Дуже нечесно. Марія взяла пакет.
Коли вона піднялася в квартиру, Ольга зробила вигляд, що не дивилася у вікно. На столі стояли дві чашки.
— Булочки? — спитала вона.
— Підкуп свідка, — сказала Марія і раптом уперше за багато днів усміхнулася.
Минув місяць.
Скандал розповзався повільно, як чорнильна пляма. Не в газетах, не публічно — в кабінетах, протоколах, пояснювальних, банківських виписках. Віктор пішов на лікарняний, потім спробував звільнитися заднім числом. Не вийшло. Його підписи стояли в надто багатьох місцях. Наталія перестала дзвонити Рашиду після того, як він відмовився “вирішити по-сімейному” і передав юристам листування.
Тітка Світлана приїхала до нього одного ранку, у чорному пальті й з обличчям ображеної королеви.
— Ти зруйнував родину, — сказала вона.
Рашид налив їй чаю.
— Ні. Я перестав плутати родину з круговою порукою.
— Через жінку.
— Через матір. Через дітей. Через закон. Жінка просто першою не злякалася сказати мені правду.
Світлана не допила чаю.
Марія про це дізналася від Лізи, яка переказувала події по-своєму:
— Тато сказав тьоті Свєті, що не можна бути злою і пити наш чай. Ну майже так.
Марія розсміялася, а потім розплакалася. Ліза злякалася й обійняла її за талію.
Вони бачилися тепер щонеділі. Спочатку в парку, потім у маленькому кафе біля будинку Ольги. Рашид привозив доньку й ішов, не нав’язуючись. Іноді залишався за сусіднім столиком, пив чорну каву й читав папери. Марія відчувала його присутність спиною, але вже не так, як раніше. Не як тиск. Радше як запитання, на яке вона поки не знала відповіді.
Одного разу Ліза принесла їй малюнок. На ньому був дім із жовтими фіранками, багато вікон і три постаті біля дверей: дівчинка, жінка в синьому пальті й високий чоловік із чорним волоссям. Над домом криво написано: «Теплий дім не продається».
— Це ти придумала?
