— спитала Марія.
Ліза знизала плечима.
— Тато сказав, що тепер це точно. А я вирішила намалювати, щоб ніхто не забув.
Марія притиснула малюнок до грудей.
У “Теплому домі” батареї справді полагодили. Ще замінили проводку на другому поверсі, купили нові матраци, поставили нормальну пральну машину замість старої, яка стрибала ванною, як жива. Але Ольга стежила, щоб центр не перетворився на пам’ятник багатому каяттю. На стенді з’явилися звіти: надходження, витрати, рішення ради. Марія наполягла, щоб кожна сума була відкрита.
— Після мільйона люди думатимуть, що гроші тут ростуть на стінах, — сказала вона.
Ольга відповіла:
— Нехай краще бачать, що стіни теж треба оплачувати.
Рашид не сперечався. Це дивувало Марію найбільше. Раніше він заходив до кімнати — і простір одразу підлаштовувався під нього. Тепер він вчився питати. Іноді незграбно, іноді надто офіційно, ніби заповнював анкету: “Тобі зручно, якщо я приїду?”, “Можна я допоможу?”, “Ти хочеш, щоб я пішов?” Але він питав.
За два місяці Марія погодилася прийти в його дім по сукню.
Вона боялася цього повернення сильніше, ніж суду. Дім зустрів її тим самим запахом дерева, спецій і дорогого мила. Стіл, за яким усе сталося, був на місці. Марія зупинилася, і в неї перехопило подих.
Рашид, який ішов поруч, теж зупинився.
— Я можу винести його, — сказав він.
— Стіл?
— Так.
Вона провела пальцями по краю полірованої поверхні. Там не лишилося сліду від картки, звісно. Речі не зберігають провини. Люди зберігають.
— Не треба, — сказала вона. — Нехай стоїть. Просто більше не влаштовуй за ним страт.
Він тихо відповів:
— Не буду.
У спальні сукня висіла в чохлі. Марія зняла її з вішака, і зсередини випав маленький листок. Вона нахилилася. Це була записка Лізи, мабуть, схована давно: «Маріє, я рада, що ти будеш у нас. Тато коли мовчить, він не злий, він просто не вміє одразу».
Марія сіла на край ліжка й довго тримала записку в руках.
Рашид стояв біля дверей.
— Я тоді не знайшов її, — сказав він. — Ліза плакала після твого відходу. Казала, що, мабуть, погано сховала.
Марія заплющила очі.
— Вона не винна.
— Знаю.
— І я не хочу, щоб вона думала, що любов — це коли треба терпіти приниження заради родини.
— Я теж.
Марія подивилася на нього. У його обличчі більше не було колишньої залізної впевненості. І, дивно, саме це робило його ближчим.
— Я житиму поки в Ольги, — сказала вона. — Потім зніму квартиру. Мені потрібне своє місце. Не проти тебе. Для себе.
— Я допоможу…
Вона похитала головою.
— Ні. Не грошима.
Він зупинився на півслові.
— Добре. Тоді не грошима.
— Можеш відвезти мене до рієлтора в четвер. І не обирати за мене.
Уперше за довгий час він усміхнувся. Обережно, майже винувато.
— Спробую мовчати.
— Це буде важко.
— Дуже.
Вони обоє розсміялися. Тихо. З полегшенням, яке не скасовувало болю, але робило її стерпною.
Навесні справа дійшла до суду щодо угод фонду. Наталія прийшла в строгому костюмі, з гладко зачесаним волоссям. Марія побачила її в коридорі й відчула, як тіло відразу згадало ту вечерю: холод під ребрами, сухий язик, бажання зникнути. Але тепер поруч була Ольга, за спиною Андрій, а трохи далі Рашид тримав за руку Лізу. Дівчинку до зали не пустили, вона чекала з нянею, але наполягла приїхати “за дім”.
Наталія підійшла до Марії.
— Задоволена? — спитала вона тихо. — Отримала своє місце в нашій родині?
