— Тоді й вирішимо, що робити. Але не сьогодні. Зараз є речі значно важливіші.
За місяць народився Назар — здоровий, рум’яний і голосистий хлопчик вагою три тисячі шістсот грамів. Я примчала до лікарні з величезним букетом і плюшевим ведмедиком. Втомлена й бліда Марина лежала на ліжку, але обличчя її світилося. Роман стояв поруч і не відходив від неї ні на крок.
— Подивися, — сказала сестра, показуючи мені згорток. — Ну хіба не красень?
Я обережно взяла племінника. Він виявився крихітним і теплим, пах молоком і тим особливим, невловним запахом, який буває лише в немовлят. Назарчик розплющив темно-сині очі й серйозно втупився в мене, ніби одразу вирішив розібратися, хто перед ним.
— Привіт, Назарчику, — прошепотіла я. — Я твоя тітка Оксана. Дивися, не переплутай мене з мамою.
Марина засміялася, і я вперше за багато років почула її справжній сміх — вільний, дзвінкий, не натягнутий і не ввічливий.
За місяць Назара хрестили в маленькому храмі на околиці. Літній священник колись хрестив і наших батьків. Малюк здивував усіх своїм спокоєм: не вередував і не плакав, а лише уважно дивився довкола вже посвітлілими очима.
Після хрестин гості поїхали до Марини й Романа. На той час вони купили трикімнатну квартиру в хорошому районі. Вона була не розкішною, зате теплою й затишною — справжнім домом.
— За Назара, за мого сина, — сказав Роман, піднімаючи келих. — І за його хрещену, без якої нічого цього не було б.
Усі повернулися до мене. Я знітилася: бути в центрі уваги мені ніколи не подобалося.
— Ти перебільшуєш.
— Ні, — заперечила Марина. — Це правда, і кожен тут її знає.
Коли ввечері гості розійшлися, ми з сестрою залишилися на балконі. Роман укладав Назарчика, і з дитячої долинала тиха колискова.
— Іноді я дивлюся на Романа, на сина, на цю квартиру й ніяк не можу повірити, що все це справді моє, — зізналася Марина.
— Твоє. І все це справжнє.
— А ж у тому будинку я була певна, що там і помру — самотня, забита, нікому не потрібна. Потім ти помінялася зі мною місцями й добровільно увійшла в той кошмар. Заради мене.
— Марино…
— Ні, дай договорити. Я ніколи не зможу віддячити тобі за це. Але хочу, щоб ти знала: щодня свого нового життя я пам’ятаю, завдяки кому воно в мене з’явилося.
Я накрила її долоню своєю.
— Ти мені нічого не винна. Ми сестри. Між нами немає боргів, є лише те, що пов’язує нас від народження.
— І все-таки дякую, — відповіла вона, міцніше стискаючи мою руку.
Ми замовкли й дивилися на вечірнє місто: освітлені вікна, машини, що рухалися вулицями, далекий сміх. Звичайне життя — саме те, якого Марина була позбавлена майже вісім років і яке тепер знову здобула.
— А що буде з тобою, Оксано? — несподівано спитала сестра. — Ти теж заслуговуєш на щастя. Коли дозволиш комусь увійти у своє життя?
Я всміхнулася.
— Встигну. Мені й зараз непогано.
— «Непогано» і «добре» — різні речі.
— Знаю. Але поки що мені досить того, що є. У мене є ти, Назарчик, робота, дім і Персик. Багато хто не має й цього.
Марина подивилася недовірливо, однак сперечатися не стала. А я думала про листи Богдана, про його лють і обіцянку помститися. За десять років він мав вийти, а за умовно-дострокового звільнення це могло статися раніше. Потім він згадає і, можливо, прийде. Але поки навколо був теплий вечір, сестра сміялася, а з дитячої долинало сонне сопіння племінника. Це і було життя, і я хотіла прожити його гідно.
Минуло ще три роки. Назар виріс із кумедного карапуза в серйозного хлопчика, який без кінця ставив запитання: чому небо синє, куди ввечері йде сонце і чому тітка Оксана так схожа на маму.
— Тітка Оксана — мамина копія! — якось заявив він і розсмішив нас обох.
— Не копія, — пояснила Марина. — Ми з нею близнючки. Народилися в один день.
— Як близнюки в нас у дитячому садку?
— Саме так.
Назар уважно оглянув спершу маму, потім мене й насупився.
— Але ви різні. У тітки Оксани волосся коротке, а в тебе довге, — сказав він, переводячи погляд із мене на маму.
Ми з Мариною перезирнулися. З роками відмінностей і справді ставало більше. Я коротко стриглася, сестра відростила волосся. Біля моїх очей від утоми й роботи пролягли зморшки, а на її щоках під час усмішки з’являлися ямочки. Тепер Марина усміхалася часто.
— Ти маєш рацію, Назарчику. Ми різні, — сказала я. — Але все одно лишаємося одним цілим.
Він обміркував мої слова з тією глибокою серйозністю, на яку здатні лише діти, потім поважно кивнув і побіг гратися.
Того ж року я зустріла Максима — хірурга із сусідньої лікарні, вдівця з дорослою донькою. Ми познайомилися на конференції, розговорилися й обмінялися телефонами. На першому побаченні я страшенно ніяковіла, бо майже розучилася ходити на побачення. Друге минуло легше, а на третьому Максим узяв мене за руку, і я не захотіла її забирати.
— У тебе хтось з’явився, — при першій же зустрічі заявила Марина. — Не відмовляйся, я все бачу по очах.
— Можливо.
— І як його звати?..
