— Максим.
— Познайомиш нас?
У неділю Максим прийшов до них на обід, приніс торт і іграшкову машинку Назарчикові. З Романом вони говорили про футбол, з Мариною — про її роботу, а зі мною — про нас двох.
— Хороший чоловік, — прошепотіла сестра на кухні. — Не проґав його.
— Постараюся.
Ми зустрічалися шість місяців, і лише після цього Максим переїхав до мене. В однокімнатній квартирі стало тіснувато, але нас це не лякало. Персик зустрів нового мешканця з царською поблажливістю й уже на другому тижні дозволив себе гладити.
Життя в нас із Мариною поступово налагоджувалося. Здавалося, минуле остаточно втратило над нами владу.
І тоді прийшов лист. Нічим не примітний білий конверт без зворотної адреси, а всередині — єдиний аркуш, списаний знайомим почерком.
«Думаєте, сховалися? Думаєте, я забув? Чекайте. Скоро побачимося. Б. К.»
Мої пальці затремтіли. Я тричі перечитала короткі рядки, сподіваючись, що хтось вирішив зло пожартувати. Але почерк належав Богданові. Я бачила такі літери на паперах із його кабінету й на записках, які він колись залишав Марині.
Я негайно набрала сестру.
— Тобі теж принесли? — спитала вона замість привітання. Її голос був напружений і наляканий.
— Так.
— Роман наполягає, щоб ми звернулися до поліції. Каже, це пряма погроза і треба подати заяву.
— Він має рацію. Так і зробимо.
Наші заяви прийняли, листи відправили на експертизу, а молодий працівник із втомленим обличчям докладно записав свідчення.
— Кравченко все ще перебуває у в’язниці, а його листування перевіряють, — пояснив він. — Найімовірніше, конверти передав хтось, хто вже вийшов на волю.
— Що тепер робити нам?
— Чекати. Поки він за ґратами, безпосередньої небезпеки немає. Але обережність не завадить.
Порада звучала просто, але дотримуватися її виявилося значно важче. Кілька наступних місяців минули в постійному напруженні. Марина встановила сигналізацію, Роман придбав перцевий балончик, а я почала озиратися на вулиці й здригатися від кожного різкого звуку.
Максим помітив зміну.
— Що з тобою відбувається? Останній тиждень ти зовсім не схожа на себе.
Я розповіла йому всю історію: про Марину, Богдана, нашу підміну й знайдені документи. Максим слухав, жодного разу не перебивши, а коли я закінчила, стиснув мої долоні.
— Ти дивовижна жінка. Я пишаюся тобою.
— Навіть тепер, коли знаєш усе?
— Саме тому, що знаю. І якщо цей покидьок наблизиться до тебе чи до Марини, спершу йому доведеться мати справу зі мною.
Я вткнулася в його плече й уперше за довгий час дозволила собі заплакати.
— Дякую.
— Нема за що. Ми ж сім’я.
Від цього слова всередині стало тепло. Сім’я — це не лише спільна кров. Це ще й люди, які свідомо лишаються поруч, люблять і готові захищати. Тепер у мене була сім’я, і заради неї я сама була готова на все.
Розв’язка настала за рік. За зразкову поведінку Богдана звільнили достроково: він провів у в’язниці сім років замість призначених дванадцяти. Система чи то дала збій, чи то просто спрацювала звичним чином, не подумавши про тих, кому він погрожував. Зателефонував той самий працівник, який раніше займався листами.
— Він вийшов три дні тому. Зареєструвався в родичів в іншому регіоні, але заборони на поїздки в нього немає.
Три дні Богдан був на волі, а ми нічого про це не знали.
Я набрала сестру.
— Я вже знаю, — відповіла вона незвично рівним, майже відстороненим голосом. — Роман зв’язався з адвокатом. Спробуємо отримати захисний припис.
— Одного папірця недостатньо.
— Знаю. Але це єдине, що зараз можна зробити законним шляхом.
Законним… Ніби закон колись рятував її від Богдана.
Наступного тижня я майже не спала. Вдень ходила на роботу, вночі лежала з розплющеними очима й дослухалася до кожного шереху. Максим скасував відпустку, переніс операції й вибудував свій графік так, щоб не залишати мене саму.
— Може, тимчасово поїдемо? — запропонував він. — У моєї сестри за містом тихо. Там нас ніхто не знайде.
— І все життя ховатися? Ні. Я більше не збираюся тікати.
Він не став сперечатися, тільки вночі ще міцніше тримав мене за руку.
А потім Богдан прийшов…
