Він по черзі торкнувся долонею вовчих голів і тихо наказав діяти без зайвого шуму. Павло попереджав: змучений болем звір може не злякатися ні крику, ні вогню. Варвара додавала, що його не можна зневажати за бажання вижити. Григорій утримував обидві думки водночас — не вбивати без потреби й не загинути через жалість. Хуртовина загасила зовнішню лампу, і двір проступав лише короткими плямами в промені ліхтаря.
Ведмідь і далі шматував мішок, ніби шукав не корм, а бодай коротке полегшення від голоду. Димок рухався низько ліворуч, Іній обережно заходив з іншого боку. Звір підвівся, і тісний склад ніби зменшився довкола його тіла. Григорій почав відступати до дверей, розраховуючи виманити ведмедя з пролому, не провокуючи нападу. Перший крок повторили вовки, потім другий і третій. Величезна тінь вийшла за ними у двір і опинилася між людиною та домом.
Кожна дрібниця раптом набула значення: поліно біля сходинки, прихована під снігом крижана кірка, мотузка на цвяху, ліхтар, що погойдувався. Григорій не міг відвести погляду. Димок трохи змістився, закриваючи Інея, а той припав до снігу, готуючись ударити по слабкій лапі, якщо звір кинеться. Ветеран ледь помітно похитав головою. Вовки зрозуміли й стрималися, хоч напруження тремтіло в кожному м’язі.
Поранений ведмідь вийшов зі складу повністю. На загривку висіла наледь, засохла кров тяглася від плеча, морда була біла від борошна. Він не виглядав величним господарем лісу — перед Григорієм стояв біль, оброслий величезною силою. Низьке гарчання пройшло крізь ребра й озвалося в старій рані стегна. Сокира здавалася марною, ракета могла допомогти лише в слушну мить, а розібрана рушниця лишилася в домі.
Григорій спрямував світло просто в очі звірові. Ведмідь мотнув головою, клацнув щелепами й ступив крок. Ветеран тихо промовив: «Назад». Вовки відступили разом із ним, зберігаючи відстань. Сніг забивав обличчя, вії злипалися, відкрита шкіра палала. Було видно, що ліву передню лапу звір ставить нерівно. Він прийшов не лише по їжу: поранена тварина шукала місце, де бодай ненадовго вщухне біль.
Григорій хотів дістатися до дверей і закрити станцію, не вбиваючи ведмедя. Він переніс вагу на праву ногу, але під свіжим снігом ховалася гладка крижана пластина. Каблук пішов убік. Ветеран важко впав на спину, повітря вилетіло з грудей, ліхтар відскочив до каміння, а сокира зникла в заметі. У вухах піднялося виття, і на мить це була вже не хуртовина, а гул після давнього вибуху.
Падіння озвалося в старій рані й ребрах. Григорій бачив, як промінь ліхтаря, що лежав на землі, освітлює порожні дерева, але не міг повернути голови. Ремінь із ракетою опинився під попереком. Будь-яка спроба дістати її вимагала підвестися, а тіло не слухалося. Він розумів, що відбувається, розумом, однак легені все ще відмовлялися прийняти повітря, ніби удар стався в далекій ущелині секунду тому.
Димок рвонув уперед, однак зупинився, не почувши команди. Іній видав короткий тривожний звук. Ведмідь одразу розпізнав падіння як слабкість і пішов на людину, спершу важко, потім дедалі швидше. Григорій намагався вдихнути й дістати ракету, але ремінь виявився притиснутим тілом. Звір наближався з опущеною головою, його подих пахнув кров’ю, зіпсованою їжею й зимовим барлогом…
