Вовки не відступили. Димок наїжачив шерсть на загривку й став між ведмедем і господарем. Іній припав нижче, хоч стара лапа помітно здригнулася. Григорій нарешті втягнув вузьку смужку повітря й намацав край ременя. Часу на наказ майже не лишалося. Дві сірі тіні зірвалися з місця раніше, ніж важка лапа звіра почала опускатися на людину, що лежала.
Миті розтягнулися. Григорій бачив окремі сніжинки на ведмежих вусах, червону нитку на пораненому плечі, перенесення ваги Димка й низьку стійку Інея. Він хотів заборонити їм кидок, але розумів: зміна руху зараз підставить обох під удар. Пальці дісталися до ракети, однак ремінь уп’явся в бік і не піддавався. Ветеран прошепотів лише два імена, які дав біля печі. У цих словах було все невисловлене: лишіться живі.
Ведмідь підняв лапу. Григорій ясно усвідомив, що його можлива смерть не буде ні красивою, ні героїчною. Варвара вранці побачить відчинені двері, вовки зникнуть у заметілі, і все скінчиться біля зламаного складу. Він знову смикнув ремінь. Димок уже летів збоку, Іній ішов майже по землі. Короткий свист вимагав не атаки, а звичного кола. Навіть у стрибку брати почули цей знак і трохи змінили напрямок.
У цю секунду пам’ять несподівано показала не війну. Перед ним постала кухня батьківського дому: мати ставила на стіл гарячу картоплю, батько мовчки лагодив ремінну упряж. Григорій багато років не дозволяв собі таких картин, бо поруч із ними особливо відчувалися втрати. Тепер спогад нагадав, що він був не лише ветераном, який лежить у снігу, а й сином, товаришем, людиною, здатною ще повернутися додому.
Димок ударив першим. Він клацнув зубами біля ведмежого вуха, вирвав клапоть шерсті й миттю пішов убік, не намагаючись утримати незрівнянну масу. Ведмідь мотнув головою й на мить утратив ціль. Іній використав цю секунду: кинувся не до горла, а до задньої лапи, коротко вхопив за густу шерсть біля сухожилля й відскочив. Після стрибка його стара травма дала про себе знати, але він утримався.
Брати рухалися так, як під час занять біля станції. Димок з’являвся праворуч, Іній відволікав ліворуч; ведмідь розвертався, бив по снігу й знову втрачав напрямок. Вовки не могли перемогти його — вони купували господареві секунди. Григорій перекотився на бік, попри біль у ребрах, і витягнув ремінь. Великий палець намацав кільце, зісковзнув, знайшов його вдруге. Ракета все ще не займалася.
Кожен промах ведмежої лапи лишав глибоку яму. Димок ніколи не затримувався на одному місці, Іній не повторював того самого заходу. Вони використовували простір двору й не дозволяли звірові зосередитися. Але сили були незрівнянні. Одного точного удару вистачило б, щоб закінчити бій. Григорій бачив цю різницю й розумів, що брати продовжують коло не заради перемоги, а заради його можливості підвестися.
Димок підійшов надто близько. Ведмежа лапа пройшла над його спиною з таким звуком, ніби розірвали цупку тканину. Вовк упав, перекотився й схопився; на боці проступила темна смуга. Навіть поранений, він знову закрив собою людину. Іній ударив плечем у хвору передню лапу звіра. Ведмідь завив і повернувся до сріблястого. Григорій хрипко покликав Інея, але той і далі втримував увагу хижака, даючи братові повернутися в коло.
Ветеран зібрав сили й різко смикнув кільце. Біля землі спалахнув червоний вогонь, сніг забарвився, повалив густий різкий дим. Ведмідь зупинився, засліплений світлом. Григорій підвівся на коліна й витягнув ракету перед собою, не помічаючи жару крізь рукавицю. Потім голосно покликав вовків. Димок почав відступати, не повертаючись до звіра спиною. Іній зробив один крок, другий і провалився задньою лапою в пухкий сніг біля старого водостоку…
