Ведмідь кинувся до нього. Димок знову метнувся навперейми, а Григорій підвівся й спрямував червоне полум’я просто до морди звіра. Той заревів, відсахнувся, кілька разів ударив по повітрю й нарешті повернув до лісу. Він не побіг, а важко повалився крізь кущі, тікаючи від вогню, зубів і власного болю. Димок не став переслідувати. Він завмер на краю двору й дослухався, поки тріск гілок не розчинився в хуртовині.
Григорій загасив ракету в снігу й поповз до Димка. Руки тремтіли так сильно, що не слухалися. Він обійняв вовка за шию, обмацав ребра й бік. Подряпина виявилася довгою, але неглибокою. «Живий», — повторював ветеран, проводячи долонею по сірій шерсті. Потім озирнувся. Інея поруч не було. На місці, де той стояв, лишилася вм’ятина й одна темна крапля.
Димок намагався одразу бігти за братом, але Григорій утримав його лише на кілька митей, потрібних для огляду. Кров на боці йшла тонкою смугою, дихання лишалося рівним, лапи слухалися. Ветеран відпустив вовка, і той миттю повернув до спуску. Недавня злагодженість бою зникла; тепер у кожному його русі знову був той маленький захисник, який колись гриз капкан.
Димок втягнув повітря й тихо заскиглив. З боку водостоку, де схил ішов до занедбаної штольні, долинув слабкий стогін, але вітер одразу його забрав. Григорій змусив себе не бігти навмання. Спершу ще раз перевірив Димка, потім підібрав ліхтар і сокиру. Увійти в дім, засунути засув і дочекатися Павла було б розумно. Але десь нижче лежав Іній, і розумність у цю хвилину здавалася надто бідним виправданням.
Димок повів його вниз, постійно озираючись. Сніг швидко затягував слід. Вони знайшли клапоть сріблястої шерсті, кілька крапель крові й довгу борозну, залишену тілом на схилі. Вітер біля старої виробки звучав глухо, від каміння тягло сирістю й залізом. Коли ліс спробував знову перетворитися на давню ущелину, Димок торкнувся носом долоні Григорія й повернув його до пошуку.
Стара травма стегна посилювалася на кожному спуску, у ребрах кололо після падіння. Григорій не намагався оцінювати власний стан. Він стежив лише за носом Димка й мітками на снігу. Три відбитки були впевненими, четверта лапа лишала криву борозну — отже, Іній якийсь час рухався сам. Ця деталь водночас давала надію й показувала, як далеко він міг відійти, перш ніж упасти.
Біля вентиляційного провалу чобіт зачепив тонкий дріт. Він був натягнутий майже над самою землею: ще один крок скинув би Григорія або затягнув петлю. Він зупинив Димка жестом, знайшов кілок і перерізав метал ножем. Клацання змусило стиснути зуби. Лазарєв залишив пастку саме там, де людина, що поспішає до пораненого, найменше дивилася б під ноги. Уривок дроту Григорій сховав до кишені для Павла.
Сніг над провалом осів кільцем. Димок ліг на живіт, просунув голову в отвір і витяг морду, вимазану кров’ю брата. Григорій посвятив униз і побачив сріблястий бік, що ледь рухався. Він не стрибнув одразу, хоч серце вимагало саме цього. Спершу закріпив мотузку, перевірив вузол і тільки потім почав спуск. Порядок лишався єдиним захистом, коли почуття вже випереджали тіло.
Отвір улітку був зарослий мохом і травою, а взимку перетворився на пастку під м’якою сніговою кіркою. Іній, відступаючи після бою, провалився туди й скотився внутрішнім схилом. Якби Григорій стрибнув без страховки, поруч опинилися б уже двоє постраждалих. Він повторив вузол двічі, змусив Димка чекати на краю й лише після цього переніс вагу на мотузку…
