Наступна зима прийшла рано. У листопаді дорогу замітало так сильно, що техніка Павла двічі грузла в насті. Грудень приніс хуртовину, що летіла не згори, а майже горизонтальною стіною. Станція перетворилася на маленький острів. Григорій укріпив двері, переніс припаси в комору, склав дрова ближче до ґанку й повісив ліхтар над входом. Він перевірив старі сигнальні ракети й одну поклав біля дверей.
Мисливська рушниця в нього була, але він тримав її розібраною. Гучний постріл міг зруйнувати всередині те, що тільки-но почало гоїтися. Варвара це розуміла, хоч замість співчуття називала господаря впертим чоловіком. Через погіршення дороги вона приходила рідше й залишала записки великими літерами: коли міняти мазь, скільки давати корму і чому Димкові заборонено тягати її рукавиці. Григорій складав записки в шухляду, не зізнаючись, що береже їх як слід людської присутності.
На той час Димок та Іній стали молодими вовками. Димок ніс варту біля дверей із серйозністю дорослого звіра. Кульгавість Інея майже зникла, зате він навчився розчинятися за заметом і з’являтися там, де його не чекали. Уночі брати мінялися місцями біля входу й заднього вікна. На тріск гілки Димок відповідав низьким звуком, на чужий запах Іній підводився без команди. Вони чули сніг так, як людина чує голос.
На другому тижні грудня Григорій знайшов біля дальнього складу сліди, що продавили наст до землі. Ведмідь обійшов будівлю, обнюхав двері й провів кігтями по дошках, лишивши чотири глибокі борозни. Димок дослідив їх мовчки, і це виявилося тривожнішим за гарчання. Іній відступив до господаря. Павло пообіцяв піднятися, щойно вітер ущухне, але вітер не вщухав. Три доби буря тримала схил, не дозволяючи нікому наблизитися.
На четверту ніч за вікнами зникли і ліс, і гори. Лишився один білий рух із ревом, схожим на далеку авіацію. Григорій ліг одягненим, Димок чергував біля дверей, Іній тримав морду біля щілини заднього вікна. Близько другої години ночі в стіну вдарило щось важке. Після другого удару затріщали дошки. Задній склад проломився під силою, яку неможливо було сплутати з вітром.
Димок схопився без гавкоту й глухо загарчав. Іній вишкірив зуби. Григорій узяв ліхтар, сокиру й сигнальну ракету, звелів вовкам відійти й розчахнув двері. Сніг увірвався в дім, миттю засипаючи підлогу. Серед розірваних мішків і летючого борошна піднялася величезна темна постать. Ведмідь повернув голову, і маленькі запалені очі впіймали промінь. На його плечі темніла рвана рана із застряглим шматком дроту.
Звір проник до складу не з боку дверей. Він розламав слабку задню стіну, розсипав крупу й сухий корм, роздер мішки з припасами, що зберігалися там. Біле борошно прилипло до мокрої морди й шерсті, роблячи картину майже нереальною. Але дріт у плечі й нерівна опора на ліву лапу були надто виразними. Причина небезпеки стояла перед Григорієм разом із самою небезпекою.
Перед виходом Григорій затримався на порозі лише на секунду. За спиною шуміла піч, у шухляді шаруділи від протягу записки Варвари, кіготь Інея дряпнув половицю. Раніше ветеран ішов назустріч небезпеці сам, вважаючи самотність єдиним чесним станом. Тепер біля нього стояли два звірі, у місті лишалася Варвара, а десь на дорозі намагався пробитися Павло. Маленьке коло світла станції більше не належало одній людині, і зберегти його стало обов’язком…
