Між деревами ніхто не з’явився, але порожнеча здавалася надто напруженою. З боку старої виробки долинув слабкий металевий дзвін. Григорій не підвівся. Вітер приносив запах мокрого дерева, звіриної шерсті, тютюну й металу. Димок збирався рушити вперед, однак жест двома пальцями зупинив його. Іній і далі тримав спину господаря. Ветеран раптом зрозумів: він навчав їх не сліпого послуху, а довіри, яка має працювати в обидва боки.
Із кущів викотилося маленьке залізне кільце й зупинилося біля кореня. Пізніше Павло визначив, що це частина спускового механізму пастки. Григорієві блиск нагадав міну. Дихання збилося, долоні стали вологими, ліс почав стискатися довкола. Димок ткнувся носом у його кулак, Іній сильніше притиснувся боком. Їхнє коло тепер захищало людину не від зовнішнього ворога, а від пам’яті. Григорій назвав уголос три предмети — сніг, камінь, вовки — і повернувся в теперішнє.
Повернення сталося не відразу. Спершу він почув далекий металевий гул, якого в лісі не було, потім побачив сніг уже не білим, а запиленим іншим краєм землі. Ніс Димка на долоні став першою справжньою точкою. Потім прийшло тепло Інея біля спини й шорсткість кори біля коліна. Коли Григорій розплющив очі, кільце лишалося звичайною іржавою деталлю, а два вовки терпляче чекали його команди.
Варвара стояла неподалік із порожнім відром. Вона побачила цю маленьку перемогу, витерла очі рукавицею й пішла до станції, зробивши вигляд, що прийшла по воду. Пізніше Павло знайшов біля штольні недопалок і людський слід, прикритий гілками. Хтось наближався до дому навмисне. Уночі Димок та Іній не лягали, а під ранок одночасно повернули голови до дверей: за цвинтарем людина наступила на мерзлу гілку.
Павло прийшов іще до світанку й розклав на столі карту старих виробок. Кути він притиснув чашками, а червоні точки утворили дугу довкола станції: тут знайдено петлю, там — слід саней, далі — недопалок і ведмежа кров. Григорій довго вивчав схему й зрозумів задум. Лазарєв розставляв пастки так, що поранений і наляканий звір поступово виходив до людського житла, де його було легше добити під виглядом захисту людей.
Варвара похмуро зауважила, що жадібність вважає себе хитрішою за всіх. Павло збирався влаштувати засідку ввечері, але з гір уже тягнуло новою бурею. За старою дорогою завівся й одразу стих снігохід. Димок ткнув носом одну з точок на карті, Іній низько загарчав. До вечора лишалося надто багато часу, і ніхто більше не вірив, що дзвін заліза в лісі можна пояснити випадковим ударом вітру по трубі.
Біля входу до занедбаної виробки Павло й Григорій знайшли петлю, ретельно приховану під снігом. Поруч лежав клапоть грубої темної шерсті, явно не вовчої, а на камені засохла кров. Ведмідь уже потрапив в один із пристроїв. Григорій бачив, як замикається коло: спершу пастка поранила Інея, інша підняла з барлогу великого звіра, потім біль погнав його до людських запасів. Після цього хтось неминуче назвав би вбивство необхідністю.
Петля була поставлена так, щоб сніг приховував не лише дріт, а й підхід до нього. Павло показав, де звір тягнувся назад, ламаючи кущі й лишаючи шерсть. Звільнитися йому вдалося ціною рани. Григорій дивився на сліди й згадував Інея в капкані. Різниця полягала лише в розмірі: біль лишався тим самим, а поруч із ведмедем не виявилося брата, здатного покликати людину…
