Весна прийшла повільно. Вдень сонце затримувалося над горами довше, сніг осідав біля каміння, а вночі мороз знову стягував усе кіркою. Вовченята швидко росли. Димок витягнувся, зміцнів у грудях, вуха піднялися гострими трикутниками. Іній лишався світлішим, срібляста шерсть спалахувала в блакитній тіні, а невелика кульгавість збереглася. Вона не зробила його безпорадним: він навчився інакше переносити вагу й іноді розвертався швидше за брата.
Біла шерсть на животі Інея часто бруднилася попелом, бо він любив улаштовуватися майже впритул до печі. Димок вибирав прохолодніше місце біля дверей і навіть уві сні дослухався до двору. Григорій спостерігав, як із двох схожих дитинчат виростають зовсім різні звірі. Один відповідав на небезпеку прямим рухом, другий спершу шукав обхід, але при цьому обидва, як і раніше, перевіряли, чи брат поруч.
Одного разу Іній поцупив у Варвари рукавицю й сховав у порожньому ящику. Жінка виявила пропажу лише ввечері й назвала його завідувачем таємних складів. Григорій знову розсміявся вголос. Після цього він почав учити братів умовних жестів. Піднятий кулак означав сісти, долоня вниз — лягти, два пальці вбік — перейти на вказане місце. Короткий свист кликав до господаря, довгий вимагав завмерти й слухати.
Григорій не збирався перетворювати тварин на солдатів, просто іншої мови дисципліни не знав. Вовки прийняли ці правила напрочуд швидко. На прогулянці Димок ішов приблизно на десять кроків попереду й перевіряв вітер, Іній частіше тримався позаду або несподівано з’являвся збоку при тріску гілки. Варвара спостерігала з ґанку й одного разу спитала, чи любить він їх. Григорій відповів, що лише годує. «Від мене можеш ховатися, від них — ні», — спокійно зауважила вона.
Заняття завжди закінчувалися вільною грою. Григорій кидав шкіряний м’яч, Димок мчав навпростець, а Іній вибирав обхід і перехоплював здобич збоку. Так розкривалися їхні характери. Перший охороняв відкрито й приймав рішення відразу, другий компенсував кульгавість спостережливістю й розрахунком. Ветеран не нав’язував їм ролей — лише помічав те, що брати вже вибрали самі, і будував сигнали довкола їхніх природних рухів.
Команду сідати за піднятим кулаком Димок зрозумів після трьох спроб, Інеєві знадобилося п’ять. Потім Григорій закріпив свист: короткий вимагав повернутися, довгий — зупинитися й слухати. Він повторював вправи без покарань, доки обидва не навчилися розрізняти сигнали. Ветеран знав, що колись зайвий крок може підвести до капкана чи пораненого звіра. Дисципліна була для нього не владою, а способом дати їм шанс повернутися.
Уночі все було ясніше за будь-які зізнання. Коли Григорій прокидався від кошмару, Димок торкався носом його долоні, а Іній лягав уздовж хворого стегна. Тремтіння поступово вщухало. Вони стали для ветерана не вартовими, а мотузкою, перекинутою з іншого берега. Павло тим часом і далі шукав докази проти Лазарєва: знайшов запас дроту, кров на санях і водія, який бачив підозрюваного біля кар’єру. Але свідок боявся підписувати заяву, а експертиза просувалася повільно.
Наприкінці вересня на мох ліг перший сухий сніг. Григорій вирішив перевірити, як вовки поведуться при небезпеці. Він кинув до ялин шкіряний м’яч, дочекався, поки обидва рвонули слідом, різко свиснув і опустився на коліно, притиснувши долоню до боку, ніби поранений. Брати забули про м’яч. Димок миттю розвернувся й став перед людиною грудьми до лісу. Іній обійшов ззаду, притиснувся теплим боком до його спини й вишкірився в бік штольні…
