Родичів у Аристарха Львовича не знайшлося, пошуки зайшли в глухий кут, і справа залишилася відкритою. Галина Едуардівна й далі користувалася отриманою квартирою, а тепер за допомогою старої довіреності прибрала до рук ще й житло невістки. Її апетит зростав разом з упевненістю, що схема, застосована одного разу, працюватиме завжди.
Олена звузила очі й упевнено сказала: «Катю, Катю, вона його не вбивала». Свекруха була жадібною й розважливою, але надто дорожила комфортом, щоб зважитися на вбивство й ризикувати свободою. Вона віддавала перевагу чужим рукам і безпечному очікуванню. Отже, старого, найімовірніше, кудись відправили, ізолювали й зробили недоступним для знайомих. Такий спосіб дозволяв їй користуватися квартирою й водночас зберігати видимість стурбованої коханої.
Катерина спершу подивилася на подругу з сумнівом, потім замислилася. Самотню літню людину можна було влаштувати до лікарні, пансіонату або закладу постійного догляду. Якщо Галина Едуардівна платила за утримання зі своєї картки або переказувала гроші, мав залишитися цифровий слід. Ця думка перетворила сумнів розслідувачки на азарт.
Катерина знову взялася до пошуків і почала обдзвонювати чергові служби та знайомих. Очікування затяглося. За цей час Олена вимила посуд, витерла стіл і розчесала Холодця, який задоволено муркотів під щіткою. Подруга переходила від однієї розмови до іншої, перевіряючи медичні й соціальні заклади за містом.
Нарешті Катерина поклала телефон і вдарила кулаком по столу так, що дзенькнули кружки. Аристарха Львовича знайшли в платному пансіонаті «Соснові зорі». Галина Едуардівна оформила його туди на реабілітацію, заплатила за два місяці наперед, додатково домовилася з кимось із керівництва й зажадала повного спокою з обмеженням контактів. Знайдений запис пов’язував зникнення старого не з припущенням, а з конкретним рішенням жінки…
