— Тату, я знала, що ти не пішов, — сказала Марта, як і раніше притискаючись до нього. — Я весь час відчувала, що ти поруч.
Насилу піднявши руку, Олексій погладив доньку по волоссю. Він іще не розумів, де перебуває і чому довкола нього стільки людей. Наталя підбігла до труни, обережно обійняла чоловіка й дівчинку, і сльози полегшення потекли по її щоках. Вона боялася повірити, що те, що відбувається, — не сон. Галина стояла поруч і беззвучно дякувала небесам за те, що материнське серце її не ошукало.
Левченко й далі контролював стан Олексія до приїзду швидкої допомоги. Хоча чоловік прийшов до тями, йому були потрібні повне обстеження й постійний нагляд: дивний стан міг повторитися.
— Що зі мною сталося? — слабким голосом запитав чоловік. — Чому ви всі плачете? І чому я…
Він урвав фразу, оглянув дерев’яні борти довкола себе й зрозумів, що лежить у труні. На обличчі відбився жах. Доктор спокійно пояснив йому, що, найімовірніше, стався новий каталептичний напад, а Марта не дозволила рідним розлучитися з ним і всю ніч залишалася поруч.
Олексій слухав, повільно переводячи погляд із лікаря на дружину, матір і доньку. Усвідомлення приходило поступово: усі ці люди вже попрощалися з ним, а до його поховання залишалося лише кілька годин. Рука чоловіка мимоволі міцніше пригорнула Марту до себе, ніби тільки близькість дитини переконувала його, що пробудження справді сталося.
— Можливо, саме наполегливість вашої доньки врятувала вам життя, — додав Левченко. — Якби вранці відбувся похорон, наслідки були б незворотними.
Олексій подивився на Марту з ніжністю й приголомшеною гордістю.
— Але як ти зрозуміла, що я живий?
Вона по-дитячому знизала плечима, ніби відповідь була цілком проста:
— Я просто знала. Ти не міг покинути мене. Я відчувала, що твоє серце ще тут…
