Решта ночі тягнулася безкінечно. Близькі не розходилися: хтось дрімав на стільці, хтось приносив каву, решта тихо сиділи на кухні. Левченко постійно стежив за приладами й записував кожну зміну. Близько четвертої ранку один із сигналів став регулярнішим і почав нагадувати дуже повільний, але стійкий ритм.
Надія ще була такою крихкою, що ніхто не наважувався говорити про неї вголос. Люди боялися прийняти перешкоду приладу за серцебиття й знову пережити втрату. Тому кожен новий сигнал зустрічали не вигуками, а напруженим мовчанням, стежачи за обличчям лікаря й намагаючись за його виразом зрозуміти більше, ніж він устигав сказати.
Доктор кілька разів перевірив датчики й лише після цього повернувся до Галини:
— Показники поступово стабілізуються. Тепер сигнал можна вважати стійким.
Бабуся мовчки кивнула. Увесь цей час материнське чуття не дозволяло їй остаточно визнати смерть сина. Наталя, яка металася між надією й відчаєм, тепер сиділа біля труни й тримала свекруху за руку. Вона більше не намагалася забрати Марту, бо й сама почала вірити: присутність доньки допомагає Олексієві втриматися.
З першими променями світанку в кімнаті пролунав ледь чутний зітх. В абсолютній тиші він прозвучав оглушливо. Доктор миттю схилився над приладами. Серцевий ритм ставав рівнішим, дихання — глибшим, а температура тіла потроху підвищувалася.
— Він повертається, — прошепотів Левченко, усе ще не довіряючи побаченому.
Люди несміливо посунулися ближче й завмерли. Спершу ворухнулися пальці руки, що лежала на спині Марти. Потім здригнулися Олексієві повіки, ніби він намагався прокинутися після тяжкого сну, але поки не знаходив на це сил. Дівчинка тим часом заснула в нього на грудях.
Лікар перевірив дихальні шляхи й далі стежив за диханням та пульсом Олексія, намагаючись не турбувати дитину. Водночас він неголосно звертався до пацієнта:
— Олексію, ви мене чуєте? Спробуйте розплющити очі.
Кілька секунд видалися присутнім вічністю. Нарешті повіки чоловіка повільно розімкнулися. Його погляд залишався каламутним і розгубленим, але спершу він побачив обличчя доньки, що спала в нього на грудях. На блідих губах з’явилася слабка усмішка. Олексій спробував заговорити, однак не зміг видати ні звуку. Доктор обережно змочив йому губи водою.
— Марта… донечко, — ледь чутно прошепотів він.
Дівчинка розплющила очі й підвела голову. Її обличчя осяялося щастям, але здивування в ньому не було — ніби саме цієї миті вона чекала всю ніч…
