Олеся чекала, що відчує страх або захват, але відчула лише дивну настороженість. Усе її життя складалося з передбачуваних турбот, а тепер у нього ввійшла людина, яка звикла змінювати чужі долі одним дзвінком. За годину біля магазину зупинився довгий чорний автомобіль.
Тамара Іванівна особисто замкнула двері, поправила на Олесі комірець і сунула їй у сумку контейнер із домашніми котлетами. «Багаті люди їдять мало, бо в них тарілки надто великі», — пояснила вона. «Зголоднієш — згадаєш мене». «Я їду підписувати договір, а не переїжджаю до палацу». «Уважно читай, що підписуєш, бо всі великі неприємності починаються з невинного підпису». Андрій чекав біля машини.
Він відчинив перед Олесею дверцята, але вона не сіла. «Спершу покажіть документи». Він дістав папку, де були копії паспорта, запрошення на прийом, відомості про компанію й проєкт угоди.
Олеся уважно переглянула папери. Андрій не квапив її, хоча водій кілька разів кидав на них здивовані погляди. «Тепер можна їхати», — сказала вона.
Автомобіль плавно рушив. Магазин, автобусна зупинка й старі п’ятиповерхівки залишилися позаду. Олеся дивилася у вікно й намагалася зрозуміти, у який момент звичайний робочий день перетворився на початок чужого, цілком незнайомого життя.
Олеся дістала телефон і непомітно набрала в рядку пошуку ім’я Андрія. Зв’язок працював погано, однак уже перші сторінки підтвердили, що чоловік поруч із нею справді очолював величезну компанію. На фотографіях він тиснув руки міністрам, виступав на економічних форумах і стояв біля нових заводських корпусів.
В одній статті його називали людиною, яка ніколи не укладала угод під впливом емоцій. Дівчина подивилася на його спокійний профіль і подумала, що нинішня затія зовсім не схожа на продуманий діловий крок. Надто багато залежало від жінки, про яку він нічого не знав.
Вона могла осоромити його перед інвесторами, піти посеред прийому або розповісти журналістам про дивну пропозицію. Імовірно, Коваленко настільки звик купувати розв’язання будь-якої проблеми, що перестав помічати ризик. Андрій помітив, що Олеся шукає відомості про нього в телефоні, але не став заперечувати.
Навпаки, її обережність здалася йому розумною. Вона не збиралася довіряти незнайомій людині лише тому, що той виявився мільярдером. На екрані з’явилося повідомлення від матері.
Та знову запевняла, що біль майже минув і обстеження можна відкласти. Поруч була фотографія стелі, де після останнього дощу розповзлася темна пляма. Сума, запропонована Андрієм, могла розв’язати обидві проблеми.
Саме тому Олеся боялася. Людина найлегше погоджується на небезпечну пропозицію тоді, коли їй нікуди відступати. Дівчина ще раз уточнила порядок виплати.
Андрій підтвердив, що половина суми надійде після підписання договору, а решта — після прийому. Він також пообіцяв не втручатися в її особисте життя й не ставити запитань, на які вона не захоче відповідати. Олеся все ще не довіряла йому, але почала вірити, що зможе втримати ситуацію під контролем.
Найбільше її тривожила не можлива брехня Андрія, а власна готовність погодитися. Ще вранці вона вважала себе людиною, яку неможливо купити, а ввечері вже їхала до чужого дому заради обіцяної суми. Олеся нагадала собі, що гроші потрібні для лікування матері, але це пояснення не позбавляло неприємного відчуття, ніби перша межа вже залишилася позаду…
