Вони приїхали до великого заміського будинку, де все виглядало бездоганно й непривітно. На світлій підлозі не було жодного сліду, картини висіли на однаковій відстані одна від одної, а меблі здавалися дібраними не для людей, а для відповідності дорогому каталогу. Біля сходів їх зустрів керуючий у строгому костюмі й повів через просторий хол.
На стінах висіли старовинні портрети, під ногами лежав світлий килим, а вся обстановка нагадувала не житловий будинок, а ретельно оформлену виставку. Олеся машинально подивилася на своє взуття. «Тут можна ходити», — зауважив Андрій.
Вона відповіла, що килим виглядає дорожчим за все, що є в їхньому магазині, і тому цілком непрактичним. Андрій уперше замислився, що дорогі речі можна оцінювати не за вартістю, а за зручністю. У вітальні на них чекала сухорлява жінка з прямою спиною й сріблястим волоссям.
Вона представилася Інною Михайлівною, викладачкою етикету. «Ну що, ви готові підписати договір?» — спитав Андрій, кладучи документи на стіл. Олеся мовчки ще раз пробігла очима папери, уважно перечитала зобов’язання про нерозголошення й поставила свій підпис.
«Чудово, почнемо». «Інно Михайлівно, приступайте». На столі були розставлені келихи, тарілки й прибори, призначення яких Олеся нібито не змогла визначити з першого погляду.
«Почнемо з постави», — промовила Інна Михайлівна. «Жінка шляхетного походження не сідає на стілець так, ніби весь день розвантажувала ящики». Олеся спокійно опустилася на край стільця.
«Я сьогодні справді розвантажувала ящики». Андрій прикрив очі долонею. «Олесю, прошу вас хоча б зараз поставитися до справи серйозно».
Вона взяла серветку, розгорнула її й поклала на коліна, ніби ніколи раніше не бачила шматка тканини. Інна Михайлівна простягнула їй маленьку виделку. «Для чого використовується цей прибор?» Олеся покрутила виделку в пальцях і задумливо подивилася на Андрія.
«Гадаю, нею зручно відкривати консервні банки». Викладачка зблідла. Андрій різко підвівся зі свого місця й підійшов до вікна.
«Це неможливо», — сказав він, намагаючись зберегти спокій. «За три дні ви маєте сидіти поруч із послами, банкірами й нащадками старих родів». Олеся опустила очі, приховуючи усмішку.
Вона чудово знала призначення маленької виделки. Так само вона знала, як правильно тримати келих, кому першому подають руку і чому серветку не можна складати назад після вечері. Андрій поки що не мав про це здогадатися.
«Може, вам краще знайти іншу жінку?» — спитала вона. Він повернувся до неї. Роздратування в його погляді змішалося з тривогою людини, якій уперше за довгий час не вдавалося керувати тим, що відбувається.
«Іншої жінки в мене немає». «Договір ви підписали. Отже, доведеться зробити неможливе».
Олеся акуратно поклала маленьку виделку на місце. Попереду на неї чекали три дні вдавання, важливий прийом і чоловік, який вважав її неосвіченою продавчинею. Він іще не знав, що саме цю роль їй було найважче грати переконливо…
