Посмішка свекрухи зникла миттєво: що насправді подарував батько нареченої

Відібрав у мене все. Бізнес, здоров'я, дружину.

Я поховав Марію, коли Оксанці було п'ять. Вона питала, чому мама не прокидається.

А я не знав, що відповісти». Голос його не здригнувся, але в очах блиснув холодний вогонь.

«Ти думав, я забуду? Ти думав, я пробачив?

Ні, Олеже, я просто вмію чекати. Цього мене життя навчило.

І моя дружина, яку ти занапастив — нехай не своїми руками, але ти її занапастив, — вона не пережила того приниження. Тих судів, тих безсонних ночей.

Ти зламав нас. А потім ходив повз, вітався, розповідав своїм синам, який ти успішний.

І жодного разу, чуєш, жодного разу ти не згадав, по чиїх кістках ти пройшов». Тетяна Григорівна стояла біла як крейда.

Лариса вхопилася за серце. Андрій сидів, втупившись в одну точку.

«Тату...» — Оксана ступила до батька. — «Тату, я ж не знала...»

«А я не хотів, доню, щоб ти знала й ненавиділа. Ненависть з'їдає зсередини.

Я хотів, щоб ти жила нормально, любила, вчилася, мріяла. А з Олегом — це моя справа.

Була моєю, а тепер це справа слідчого». Він повернувся до залу.

Гості сиділи в заціпенінні. «Ви вже вибачте, що свято зіпсував, але молоді повинні знати, в яку сім'ю входять і на чиї гроші вона побудована».

Василь Петрович надів кепку і попрямував до виходу. Спина його була прямою.

Біля дверей він обернувся. «Оксанко, я тебе люблю.

Що б не сталося, пам'ятай це. Рішення тепер за тобою».

І він вийшов. Весілля розсипалося в одну мить.

Гості розходилися мовчки, намагаючись не дивитися одне на одного. Тетяна Григорівна ридала в підсобному приміщенні, а Олег тремтячими руками дзвонив адвокату.

Андрій підійшов до Оксани. Обличчя його було абсолютно розгубленим.