Олеся зробила три кроки.
— Стояти.
Голос, підсилений мегафоном, ліг на берег холодною сталлю.
Із кущів, з-за дерев, із низького схилу підвелися озброєні розвідники в камуфляжі дивізії «Кам’яний вал». Їх було надто багато. Стволи дивилися просто на Олесю та супровід.
Вони лежали тут заздалегідь, терпляче й мовчки, як мисливці біля водопою. На обличчях — маскувальна фарба, на формі — мокре листя, у рухах — упевненість людей, яким уже пояснили, хто перед ними: втікачі, заколотники, ціль. Ніхто з них не знав, що теж стоїть у чужій пастці.
Двоє бійців військової поліції миттєво закрили її собою, але в наступну мить із заростей вийшов генерал-майор Арсен Гнатюк. Його форма лишалася ідеально чистою, ніби він прибув не на засідку, а на парад. Поруч стояв командир розвідувального батальйону.
— Ось і миші, — сказав Гнатюк з м’якою усмішкою. — А я думав, доведеться чекати довше.
Один із бійців трохи підняв зброю.
— Піднімеш ствол — дівчисько помре першим, — ліниво промовив Гнатюк. — Мої люди чекають лише руху.
Бійці повільно опустили зброю. Їхні обличчя лишалися кам’яними, але в очах палало приниження.
Гнатюк підійшов до Олесі. Його погляд одразу впав на кейс.
Він навіть не намагався приховати полегшення. Для нього цей кейс був не предметом, а останньою скалкою, яку нарешті вдалося витягти. У його очах промайнуло торжество людини, яка вже склала майбутню доповідь: заколотники намагалися винести фальшиві матеріали, були зупинені, порядок відновлено. Папір стерпів би все, якби свідки не дожили до правди.
— Значить, це остання надія Левченко? Як зворушливо. Мати відправила доньку через каналізацію рятувати мертвий диск.
За його жестом розвідники вирвали кейс із рук Олесі. Вона не пручалася, лише дивилася просто на нього. Гнатюк відкрив кришку, побачив чорний накопичувач і всміхнувся.
— Через це стільки шуму?
Він закрив кейс і передав підлеглому.
Він не став перевіряти диск. Не покликав фахівця, не поставив жодного технічного запитання. Його впевненість була настільки повною, що він прийняв видимість за реальність. Саме цього й домагалася Мар’яна: змусити Гнатюка діяти не як обережного стратега, а як переможця, якому вже кортить стерти сліди.
— Спалити. Щоб навіть попелу не знайшли.
Потім він узяв Олесю за підборіддя, змушуючи підвести обличчя.
Його пальці були холодні й сильні. Олеся відчула відразу, але не відсахнулася. У цю мить вона особливо ясно зрозуміла різницю між Гнатюком і Бурлаком. Бурлак був грубою люттю. Гнатюк — розважливою насолодою від чужої безпорадності. Він хотів не просто вбити свідків. Він хотів, щоб вони перед смертю зрозуміли його владу.
— Очі як у матері. Неприємна спадковість. Шкода, що вона зараз сидить в оточеному штабі й, мабуть, чекає, коли її розчавлять. А ти, рядова, покинула розташування частини під час операції. Знаєш, як це називається?
Олеся мовчала.
— Дезертирство. В умовах заколоту покарання може бути негайним.
Начальник складу почав бурмотіти, що його змусили, що він лише показував хід, що він нічого не знає. Один із розвідників смикнув його прикладом, і той захлинувся власними виправданнями. Бійці військової поліції стояли рівно, але Олеся бачила, як напружилися їхні щелепи. Вони звикли ризикувати, але не звикли вмирати через чужу брехню, не маючи права навіть відповісти.
Він відступив і підняв руку. Стволи довкола напружилися. Начальник складу заскиглив, бійці військової поліції стиснули зуби. Олеся відчула страх — справжній, крижаний, тваринний. Але під ним була лють. Вона не опустила очей.
Рука Гнатюка почала опускатися…
У цю частку секунди Олеся чомусь подумала не про себе, а про матір. Встигла уявити, як Мар’яна дізнається, що план коштував доньці життя. Ця думка виявилася страшнішою за наведені стволи. Олеся стиснула зуби й не дозволила собі заплющити очі…
