Вхід до дренажного тунелю ховався під закинутим складом, де пахло сирістю, старим залізом і пилом. Начальник складу тремтячими руками відсунув іржаву решітку, один із бійців військової поліції підсвітив темний провал ліхтарем. Унизу блищала каламутна вода.
Олеся спустилася першою після провідника. Кейс холодив долоні. Вона знала, що всередині порожня приманка, і все одно тримала його так, ніби в ньому справді билося серце операції. Бо роль треба було прожити до кінця. Бо десь нагорі мати лишалася під прицілом бронемашин і грала відчай перед зрадником.
Їй було страшно не менше, ніж якби кейс містив справжній доказ. Брехня не скасовувала куль, які могли прилетіти по-справжньому. Брехня не скасовувала того, що Гнатюк, якщо повірить у приманку, діятиме без вагань. Олеся йшла вперед і вперше розуміла, якою ціною матері дається її легендарний спокій.
Тунель виявився тісним і низьким. Вода сягала щиколоток, від стін тягло гниллю, під ногами ковзало каміння. Начальник складу сапав, ледь не падаючи, і постійно озирався. Двоє бійців рухалися безшумно, зброю тримали напоготові, ліхтарі вмикали лише короткими спалахами.
Кожен звук там ставав підозрілим. Крапля, що зірвалася зі стелі, здавалася кроком. Шурхіт дрібного звірка в щілині — рухом засідки. Начальник складу кілька разів хотів щось сказати, але бійці жестом змушували його мовчати. Олеся чула власне дихання й намагалася робити його рівним, як учили на заняттях. Тепер ці заняття вперше служили не звіту, а життю.
У якийсь момент ліхтар вихопив на стіні стару позначку рівня води й іржаві гаки, забуті ремонтниками. Олеся подумала, що такі ходи завжди існують поруч з офіційними коридорами: брудні, темні, нікому не потрібні, доки не стають єдиною дорогою до порятунку. Ця думка дивно заспокоїла. Правда теж часто вибирається назовні не через парадний вхід.
— Довго ще? — тихо спитала Олеся.
— Недалеко, — прошипів провідник. — Там поворот, потім решітка. Далі берег.
З кожним кроком звуки згори ставали глухішими. Десь далеко бухали поодинокі постріли — радше попереджувальні, ніж бойові. Тунель перетворював їх на глухі удари серця.
Олеся думала про Остапа. Про його записи, які вона не змогла врятувати раніше. Про те, як він вибачався перед нею за власну слабкість, хоча слабким був не він, а всі ті, хто мовчав. Тепер вона йшла крізь темряву з кейсом-приманкою й розуміла: якщо план матері спрацює, Остап нарешті отримає голос.
Попереду з’явилося сіре світло.
— Вихід, — видихнув начальник складу з таким полегшенням, ніби вже врятувався.
Решітка була стара, прихоплена іржею. Боєць дістав гідравлічні ножиці й швидко перекусив прути. Другий визирнув назовні, оглянув зарості біля річки, прислухався.
— Чисто. Рухаємося швидко.
Вони вибралися один за одним. Після тунелю денне світло вдарило в очі майже боляче. Повітря пахло мокрою травою й річковим мулом. Зарості добре ховали вихід; до основної дороги лишалося зовсім трохи.
На кілька секунд усім чотирьом здалося, що найважча ділянка позаду. Тунель лишився за спиною, попереду був відкритий берег, сіре небо і тонка смуга дороги, за якою починалася свобода. Олеся міцніше стиснула ручку кейса й зробила вдих, готуючись до останнього ривка…
