За кілька хвилин казарми дивізії загуділи, мов розворушений вулик. Двигуни бронемашин заревли, розвідники займали місця, офіцери передавали команди короткими рубаними фразами. Сталева колона рушила до батальйону «Вепр», здіймаючи за собою брудно-сіру куряву.
У самому батальйоні зв’язок помер майже одночасно. Рації бійців військової поліції зашипіли, екрани терміналів показали порожні канали, захищена лінія Мар’яни пішла в глуху темряву.
— Немає з’єднання, — доповів зв’язківець. — Усі діапазони придушені.
— У мене теж, — озвався інший. — Навіть резервний канал не відповідає.
Мар’яна стояла біля вікна штабу й дивилася в бік КПП. У цю мить у рації прорізався крик вартового, уривчастий, сповнений паніки:
— Не наші… багато броні… з боку дивізії… вони…
Зв’язок обірвався.
Земля почала дрижати. За вікнами, на дорогах і пагорбах довкола частини, з’являлися бронемашини з емблемами дев’ятої дивізії. Стволи розверталися до штабу й плацу. Батальйон, який ще недавно здавався лігвом Бурлака, тепер сам опинився в пастці.
Солдати «Вепра», які щойно побачили падіння свого тирана, знову відчули, як надія вислизає з-під ніг. Хтось шепотів, що зараз усіх покладуть обличчям у бетон. Хтось дивився на заарештованого Бурлака, ніби той міг пояснити, що відбувається. Але Бурлак сам зблід: він зрозумів, що над ним теж є господар, і цей господар готовий стерти його разом з усіма.
Командир групи військової поліції підійшов до Мар’яни.
— Командувачко, це збройний виступ. Дозвольте готувати оборону й відкрити вогонь у відповідь у разі атаки.
— Ні, — сказала вона.
— Але вони оточують об’єкт.
— Це свої. І саме тому кожен постріл зараз стане подарунком тому, хто це влаштував.
Сидоренко вийшов уперед з обличчям людини, приголомшеної до глибини душі.
— Може, сталася помилка? У дивізії могли вирішити, що ми захопили полковника й підняли бунт. Вони не знають повної картини.
Припущення звучало розумно. Кілька офіцерів кивнули. Але Мар’яна вже знала: жодної помилки немає. Сидоренко щойно сам передав потрібну фразу. Гнатюк відповів так, як мав відповісти той, хто захищає не порядок, а власну імперію.
Тепер треба було змусити його зробити наступний крок.
Мар’яна швидко оцінила сили. Пряме зіткнення між підрозділами стало б катастрофою: Гнатюк отримав би кров, хаос і зручну картинку заколоту. Отже, не можна відповідати його мовою. Треба дати йому можливість скоїти злочин у чистому вигляді — при свідках, при записі, за повної відсутності виправдань.
Вона вже знала, що «Привид» перебуває у зовнішньому контурі очікування. Але передчасне втручання врятувало б їх лише тактично. Гнатюк потім сказав би, що діяв в умовах неясності, що хотів запобігти бунту, що не встиг отримати відомості. Їй потрібно було позбавити його цих слів. Тому вона дозволила оточенню стиснутися ще сильніше.
Мар’яна закрила обличчя рукою, дозволивши плечам здригнутися. Збоку це виглядало як перша тріщина в її залізній витримці.
— Прокляття… — прошепотіла вона. — Усе валиться.
Вона притисла до себе кейс з удаваним доказом, ніби в ньому справді лишалася остання надія.
— Цей диск треба винести. Якщо відновлювачі піднімуть дані, ми доведемо, що не заколотники. Без нього нас розчавлять і спишуть.
Сидоренко почув саме те, що вона хотіла вкласти йому у вуха: диск важливий, диск єдиний, диск треба перехопити.
Він не бачив, як на частку секунди змінився погляд Мар’яни, коли вона повернулася до Олесі. У цьому погляді не було паніки. Там було запитання, яке донька зрозуміла без слів: «Зможеш зіграти?» І відповідь Олесі теж була беззвучною: «Зможу».
— Як вибратися? — спитав командир військової поліції. — Периметр закритий.
Мар’яна різко повернулася до начальника складу, який стояв біля стіни білий, як крейда.
— Ти знаєш територію краще за всіх. Є старі ходи? Аварійні виходи? Дренаж, підземні комунікації?
— Я… не знаю…
Вона схопила його за комір і струснула.
— Згадуй. Від цього залежить, чи лишишся ти свідком, чи станеш трупом у чужому звіті.
Страх прочистив йому пам’ять.
— Є старий дренажний тунель під закинутим складом. Раніше вів до річки за частиною. Ним майже не користуються. Мало хто знає.
Мар’яна розгорнула план території. Вихід справді був біля заростей за слабкою ділянкою оточення. Надто зручний шлях для приманки.
Вона обвела поглядом присутніх і зупинилася на Олесі.
— Рядова Левченко понесе кейс.
У кімнаті одразу піднялася напруга. Олеся звела очі. Сидоренко ледь помітно примружився.
— Вона служить тут, — сказала Мар’яна, пояснюючи для всіх і особливо для зрадника. — Знає місцевість. Виглядає як звичайна перелякана рядова. Якщо її помітять, сприймуть за втікачку, а не за офіцера з важливим доказом. Це наш єдиний шанс.
Вона підійшла до доньки й узяла її за плечі. В очах Мар’яни стояли справжні сльози, але зміст їх був частиною гри й правдою водночас.
— Це не просто наказ. Це прохання. Ти зможеш?
Олеся побачила під материнським страхом холодний план. І зрозуміла.
— Так точно. Зможу.
Мар’яна передала їй кейс, двох бійців військової поліції й начальника складу як провідника. Решті наказала зайняти оборону й шумом відвернути тих, хто оточив. Сидоренко, стоячи позаду, вже майже не приховував задоволення. Він дочекався моменту, відійшов убік і відправив друге повідомлення:
«Ціль з доказом іде через дренаж. Четверо. Вихід біля річки».
Після цього він розчавив пристрій каблуком. Він був певен, що зробив останній переможний хід…
