У серверній зависло повітря поразки. Мар’яна закрила кейс із пошкодженим диском, і клацання замка прозвучало так, ніби кришка захлопнулася над останнім шансом. Вона не дивилася на Сидоренка надто довго. Не можна було. Зрадник, якщо він розумний, найбільше боїться погляду, в якому його вже викрито.
— Повертаємося, — сказала вона втомлено. — Диск передамо фахівцям. Майоре, після прибуття ви будете відсторонені до завершення службового розслідування.
— Так точно, — відповів Сидоренко з погаслим виглядом.
Але під опущеними віями ховалася холодна радість. Він вирішив, що виграв. Вирішив, що легендарна Гюрза виявилася всього лише матір’ю, яка втратила рівновагу через біль за доньку. Вирішив, що диск мертвий, а разом із ним мертва й справа.
Поки група перебудовувалася для виходу, Сидоренко непомітно відстав. За рогом коридору, у короткій сліпій зоні між двома камерами, він дістав не службовий телефон, а тонкий зашифрований пристрій зв’язку. Мережа батальйону вже контролювалася військовою поліцією, але цей канал оминав звичайні фільтри. Його пальці завмерли над екраном.
Він діяв без поспіху, майже із задоволенням. У його світі все знову стало логічним: завдання виконано, легенда збережена, Левченко обдурена, докази мертві. Сидоренко навіть дозволив собі коротку думку про те, що увійде до закритих звітів Гнатюка як людина, яка переграла саму Гюрзу. Після останнього дотику на екрані з’явився короткий рядок:
«Доказ фізично знищено. Діяти за планом».
Повідомлення пішло. Сидоренко стер пам’ять пристрою, вимкнув його й повернувся до групи з винуватою, майже знищеною міною.
Сигнал пішов далеко за межі батальйону, до штабу дев’ятої дивізії «Кам’яний вал». У просторому кабінеті генерал-майор Арсен Гнатюк стояв перед великою оперативною картою. Його форма була бездоганна, стіл — стерильний, кожна папка лежала під прямим кутом. Він відрізнявся від Бурлака так само, як тонка отрута відрізняється від дубини. Бурлак тиснув криком. Гнатюк віддавав перевагу тиші, розрахунку й чужим рукам.
Термінал на столі завібрував. Гнатюк не відразу взяв його. Спершу ще кілька секунд дивився на позначку батальйону «Вепр» на карті, ніби на фігуру, яку вже вирішив зняти з дошки. Потім прочитав повідомлення.
Його обличчя майже не змінилося. Лише кутик губ трохи піднявся.
Він давно розумів, що Бурлак надто грубий і одного дня приверне увагу. Але Бурлак приносив гроші, тримав людей у страху й був корисним. Сидоренко, впроваджений багато років тому в командування кібероперацій, був страховкою на випадок, якщо хтось на кшталт Левченко полізе надто глибоко.
На відміну від Бурлака, Гнатюк ніколи не бруднив рук там, де можна було забруднити чужі. Він не бив солдатів на плацу, не горлав у коридорах, не залишав прямих наказів, якщо можна було обійтися натяком. Його влада трималася на акуратних ланцюжках залежності: хтось отримував посаду, хтось — доступ до грошей, хтось — прикриття старого проступку. Кожен був прив’язаний тонкою ниткою, і всі нитки сходилися до нього.
Тепер, на думку Гнатюка, зуби Гюрзи були вибиті.
Але лишалася сама Гюрза. Лишалися бійці військової поліції. Лишалися солдати, які бачили арешт Бурлака. Якщо дати їм вийти, навіть без диска почнеться буря. Отже, треба було не сперечатися, а створити іншу реальність — таку, в якій усі свідки стануть бунтівниками, а їхня загибель або арешт виглядатимуть як відновлення порядку.
Гнатюк зняв слухавку прямої лінії.
— Слухаю, генерал-майоре, — відповів командир розвідувального батальйону дивізії.
— Повторюй наказ дослівно, — сказав Гнатюк тихо. — У батальйоні «Вепр» стався збройний бунт. Командира батальйону незаконно захоплено групою осіб за підтримки зовнішніх диверсантів. Ти негайно висуваєш сили швидкого реагування й бронетехніку. Мета — роззброєння заколотників і захоплення призвідників.
На тому кінці лінії виникла пауза.
— Бунт?
— Саме так. У разі опору дозволяю вогонь на ураження.
— Вогонь… на ураження?
— Ти погано чуєш? Це придушення заколоту. Втрати допустимі. Крім того, від цієї миті блокуєш увесь зв’язок батальйону: дротовий, бездротовий, службові канали. Повна ізоляція. Ніхто ззовні не повинен дізнатися, що відбувається, поки ми не закінчимо.
Гнатюк поклав слухавку. Потім узяв червоний маркер і поставив жирний хрест на карті поверх «Вепра». Він не відчував жалю. Для нього люди внизу були ресурсом. А ресурс, який загрожує системі, списують…
За дверима кабінету вже лунали кроки чергових офіцерів, які приймали його наказ як надзвичайний сигнал. Ніхто не питав, чому командир дивізії так упевнений. У такій системі запитання давно вважалися слабкістю. А Гнатюк умів користуватися мовчанням краще, ніж інші — зброєю…
