Сухий металевий хлопок розітнув повітря.
Гнатюк сіпнувся й схопився за кисть. На його рукавичці розпливалася кров, рука, якою він віддавав наказ, безсило повисла. Кілька секунд ніхто не розумів, звідки прилетів постріл.
— Зброю кинути! Ви оточені!
Крик прийшов із протилежного берега, з лісу, із заростей за спинами розвідників. Чорні постаті підвелися там, де, за розрахунками Гнатюка, нікого бути не могло. Десятки, потім сотні бійців у вугільно-чорній формі, із закритими обличчями, у захисних масках, із сучасними штурмовими комплексами напоготові. На рукавах — змія, що обвила меч.
Офіційно такого підрозділу не існувало. У документах він проходив як резервна група спеціальних завдань. В усній пам’яті штабів — як «Привид». І підпорядковувався цей загін лише командувачці кібероперацій.
Саме тому блокування зв’язку Гнатюком не мало значення. «Привид» не чекав наказів тими каналами, які дивізія могла заглушити. Його маршрути, точки очікування й автономні сигнали були підготовлені заздалегідь, ще до в’їзду Мар’яни в батальйон. Гнатюк оточив «Вепр», не помітивши, що зовнішнє кільце вже замкнулося навколо нього самого.
Гнатюк перекрив лише видимий зв’язок, але не зачепив заздалегідь розставлених маршрутів. Поки він вважав себе господарем оточення, інший, невидимий периметр уже тримав його людей під прицілом.
Із-за дерев вийшла Мар’яна.
На ній уже не було бежевого костюма. Чорна тактична форма сиділа бездоганно, волосся було зібране, обличчя очищене від крові. Лише тонка садно біля губ нагадувала про недавній удар. Вона йшла повільно, і кожен її рух говорив: полювання закінчилося.
Гнатюк дивився на неї так, ніби бачив мерця.
— Як… — вичавив він. — Батальйон був оточений. Зв’язок заблокований. Ти не могла…
— Арсене, — сказала Мар’яна майже втомлено. — Твоя голова потрібна лише для кашкета? Ти досі не зрозумів, що це була не твоя операція?
Вона кивнула Олесі. Погляд був короткий, теплий: «Усе добре». Потім знову повернулася до Гнатюка. Її голос посилив переносний динамік, і кожне слово почули і його розвідники, і бійці «Привида», і люди на березі.
— Поясню по черзі. По-перше, майор Назар Сидоренко.
Із-за лінії бійців вивели Сидоренка. Він був уже без зброї, з пластиковими стяжками на руках. Обличчя в нього стало сірим.
— Ти вважав його своїм найкращим вкладенням, — продовжила Мар’яна. — Людиною всередині мого командування. І він справді зіграв добре. Майже. Але моя донька побачила те, чого не побачили інші: мініатюрний дегаусер у долоні. Маленька пластина, короткий магнітний вплив — і дані на фізичному носії можна вважати мертвими. Правильно, майоре?
Сидоренко мовчав. Цього було досить.
— У ту мить я зрозуміла дві речі. Перша: Бурлак не вершина. Друга: той, хто стоїть вище, певен, що після знищення диска я лишуся беззбройною. Тому я дозволила Сидоренкові повірити, що він переміг.
Гнатюк ковтнув. Його поранена рука тремтіла.
— Диск…
— По-друге, диск, — Мар’яна всміхнулася. — Той, який твоя людина зіпсувала, а потім твої люди понесли спалювати, був шматком металобрухту зі старого сервера. Підготовленою пустушкою. Ти щойно урочисто знищив сміття.
— Брехня.
— По-третє, справжній доказ.
Мар’яна підняла зап’ястя з тактичним годинником.
— Із тієї секунди, як я увійшла до серверної, автономний модуль на цьому годиннику захопив службові бездротові канали й почав дзеркалити вихідні дані на захищений сервер центрального штабу. Логи, фінансові маршрути, листування Бурлака, ваші зв’язки, звіти, рахунки — усе пішло туди до того, як Сидоренко впустив свою пустушку.
Вона вимовляла це не для того, щоб похизуватися. Кожна фраза фіксувалася на кілька каналів запису. Кожен боєць Гнатюка чув, що операція, у яку його привели, ґрунтується на брехні. Кожен підлеглий мав зрозуміти: продовжуючи тримати зброю, він захищає вже не наказ, а злочин.
Гнатюк відкрив рота, але слова не вийшли.
— Неможливо? — спитала Мар’яна. — Ти надто пишався файрволом дивізії. Дарма. Його ядро — стара модель, яку я проєктувала багато років тому. Ховатися від мене за моєю ж стіною було не найкращою ідеєю.
Обличчя Гнатюка осунулося. Він почав розуміти, але ще тримався за останню нитку.
— Тоді втеча…
— Фінальний акт, — сказала Мар’яна. — Мені потрібні були не лише докази корупції. Мені потрібно було, щоб ти сам скоїв злочин, від якого не відмиєшся…
