Він похмурнів.
— Ти думаєш, на Вікторові все закінчилося?
— Ні.
Павло повільно кивнув.
— Правильно думаєш. У Матвія були заздрісники. Рідня теж не вся чиста. Особливо двоюрідний брат, Гліб. Він завжди боявся, що Матвій підніметься вище за нього, обійде його в справі, стане шанованою людиною.
Це ім’я стало новим вузлом у сплутаному клубку. Увечері я розповіла бабусі про все, що дізналася. Дарія слухала мовчки, поправляючи окуляри на переніссі.
— Люди іноді ненавидять не за заподіяне зло, — сказала вона. — А за те, що поруч з іншим відчувають власну порожнечу.
Я розуміла, що вона має рацію. Але від цього тривога не меншала. Хтось явно не збирався відступати.
За кілька днів до відділку надійшов лист без підпису.
«Ваш Серін іще не розплатився. Відійдете — лишиться жити. Продовжите — втратите його назавжди».
Інна вихопила аркуш, швидко пробігла очима й зблідла.
— Це вже не просто погрози, Лідо. Ти сама під ударом.
— Я давно живу поруч із небезпекою, — сказала я.
Але всередині стало холодно.
Ми залучили фахівців. Удалося з’ясувати, що листи надсилали з невеликого комп’ютерного клубу на околиці міста. Я поїхала туди разом з Інною.
Власник, повний чоловік у розтягнутому светрі, нервово теребив окуляри й увесь час озирався.
— Так, був один хлопець, — сказав він. — Високий, худий, у темних окулярах. Кілька разів приходив, листи надсилав. Одного разу говорив телефоном. Здається, вимовив ім’я Ірина.
Я насупилася. Знову Ірина? Але вона вже зізналася в суді. Отже, хтось використовував її ім’я. Або тримав її історію як прикриття.
Тієї ночі я довго не могла заснути. Дарія заварила чай із м’ятою й поставила переді мною чашку.
— Усе глибше заходиш у цю темну воду, онучко.
— А якщо іншого шляху немає?
