Вона сумно всміхнулася.
— Іноді по перлину справді доводиться пірнати туди, де страшно розплющити очі.
Невдовзі я знову побачила Матвія. Ми вийшли в маленький дворик під наглядом охорони. Повітря було різким, холодним, і кожне слово ніби вкривалося парою.
— Мені сказали, що до погроз може бути причетний твій двоюрідний брат, — почала я. — Гліб. Ти щось знаєш?
Матвій насупився.
— Гліб? Він заздрив, так. Завжди. Але щоб зайти так далеко…
Він похитав головою. На його обличчі була не злість, а розгубленість.
— Я не хочу в це вірити.
Я бачила, як боляче йому вимовляти ці слова. Але розслідування вже вело саме туди.
За кілька днів Гліба Серіна затримали. Молодий чоловік із худим обличчям і тривожними очима спершу все заперечував. Говорив різко, плутався, вимагав доказів. Але коли факти лягли перед ним один за одним, його впевненість зламалася.
— Так, листи писав я, — вичавив він нарешті. — Хотів, щоб він зник. Усе життя він був кращим. Його хвалили, його поважали, на нього дивилися. А я… я завжди лишався поруч, у тіні.
Так назовні вийшла ще одна правда — дрібна, заздрісна, але від того не менш небезпечна. Після зізнання нагляд із Матвія зняли остаточно. Він став вільним не лише за рішенням суду, а й по-справжньому.
Ми зустрілися біля виходу з відділку. Він стояв у сірому пальті, тримаючи маленький вузлик із речами.
— Що тепер? — спитала я.
Матвій подивився мені просто в очі.
— Тепер жити. Тільки не самому.
Я не відповіла. У грудях усе тремтіло, ніби від передчуття.
Минали тижні. Ми почали зустрічатися таємно. У старому парку, під липами, де листя шаруділо над головою. У маленьких кав’ярнях, де ніхто не знав наших імен. Іноді ми просто йшли поруч і мовчали. Іноді його рука знаходила мою, і я не відсмикувала її.
У такі миті час переставав бути суворим. Він ставав м’яким, живим, майже невагомим.
Але місто вміє помічати те, що люди намагаються сховати. У відділку почалися шепоти. Погляди затримувалися на мені довше, ніж зазвичай. Уривки фраз долітали з коридорів:
«Слідча надто близька до колишнього підсудного…»
