Ці слова різали сильніше, ніж я чекала. Я звикла до осуду злочинців, до чужої грубості, до нічних допитів. Але не до того, що під сумнів ставили моє серце.
Одного разу бабуся сказала:
— Любов і закон рідко йдуть однією дорогою. Рано чи пізно тобі доведеться зрозуміти, хто ти без форми й посади.
Матвій тим часом намагався почати спочатку. Він відкрив невелику майстерню з відновлення старих речей. У його руках тріснуті рами, потьмянілі шкатулки, покороблені меблі ніби згадували свою колишню красу. Я дивилася, як обережно він торкається чужих зламаних предметів, і думала, що він повертає до життя не лише їх.
Він повертав до життя мене.
Але минуле не відпускало одразу. Одного разу у вікно його майстерні жбурнули камінь. До нього була прив’язана записка:
«Ваше кохання — помилка. Стережіться».
Я стиснула папір так сильно, що нігті вп’ялися в долоню. Отже, боротьба ще не закінчилася. Отже, хтось і досі стежив за нами.
Приховувати наші зустрічі ставало неможливо. Чутки розповзалися дедалі ширше. У відділку на мене дивилися з недовірою, вдома рідні ставили обережні запитання, ніби боялися назвати вголос те, що й так було зрозуміло.
Одного з вечорів я повернулася додому пізно. Дарія сиділа біля вікна й чекала на мене.
— Лідо, — сказала вона, — я бачила, як він дивиться на тебе. Це вже не вдячність. Це любов. Але чи готова ти пройти крізь чужі розмови, крізь сумніви, крізь те, що тобі згадуватимуть його минуле?
Я не відповіла. Бо відповідь була в мені, але я ще боялася вимовити її вголос.
За кілька днів Матвій запросив мене до майстерні. Там пахло свіжою стружкою, старим лаком і чимось новим — ніби саме приміщення вчилося жити заново. Він підвів мене до великого дзеркала в різьбленій рамі.
— Дивись, — сказав він.
Скло ще недавно було розбите. Тепер у ньому знову відбивалося світло.
— Воно було майже знищене, — продовжив Матвій. — А тепер ціле. Зі мною сталося те саме. Ти допомогла зібрати мене наново…
