Я дивилася в дзеркало. Ми стояли поруч, і у відображенні я побачила не слідчу й колишнього обвинуваченого, не службову помилку й небезпечну чутку. Я побачила чоловіка й жінку, які надто довго боялися назвати правду.
— Лідо, — сказав він тихіше. — Я більше не хочу ховатися. Я хочу йти поруч із тобою відкрито. Хай говорять що хочуть.
У ту мить стіни, які я будувала роками, почали руйнуватися. Я завжди вірила, що правила важливіші за все. Але поруч із Матвієм зрозуміла: правило без живого серця може стати такою самою в’язницею, як камера.
Розмова з батьками була тяжкою. Батько довго мовчав, потім сказав:
— Ти служиш закону. А він був підсудним. Люди не стануть розбиратися в тонкощах.
Мати дивилася на мене м’якше.
— Тобі буде нелегко. Але якщо ти справді обрала його, ми не маємо права ламати твоє життя замість тебе.
Бабуся Дарія лише усміхнулася.
— Є закон, записаний у книжках. А є закон, який живе в грудях. Не кожен наважується йти за ним.
Ми з Матвієм вирішили одружитися без пишноти. Жодного галасу, жодних зайвих очей. Лише близькі, кілька друзів, квіти в невеликій залі й тиша, у якій чути, як змінюється життя.
Він стояв поруч у простому темному костюмі. Я була у світлій сукні, і пальці в мене тремтіли, коли він узяв мене за руку. Коли пролунали слова шлюбу, мені здалося, що весь світ відступив кудись далеко. Залишилися тільки його долоні, його дихання і це неймовірне відчуття: я більше не сама.
— Тепер ти моя правда, Лідо, — прошепотів він.
Я всміхнулася крізь сльози.
— А ти — моє майбутнє.
Але навіть цього дня минуле спробувало нагадати про себе. Біля дверей зали знайшли записку:
«Ваше кохання довго не проживе. Дивіться під ноги»…
