Машина зупинилася перед офісом, і Дмитро помітив біля входу кілька незнайомих автомобілів. На одному був логотип банку, інший явно належав владі. Дмитро вийшов із машини. До нього підійшов чоловік у костюмі:
— Пане Дмитре?
— Так.
— Я представник банку. — Він передав йому стос документів. — У зв’язку з тим, що ваша компанія має великий кредит із наближеним строком погашення, і з огляду на замороження ваших рахунків банк змушений розпочати процедуру інвентаризації активів.
Дмитро стиснув кулаки:
— Інвентаризації?
— Саме так. Це обов’язкова процедура.
Марія, яка стояла поруч, спалахнула:
— Ви не маєте права!
Чоловік спокійно відповів:
— Ми діємо суворо відповідно до договору.
Дмитро взяв документи. Кожен рядок був як удар ножем. Кредит у триста мільйонів. Наближена дата погашення. Ризик конфіскації активів у разі несплати. Марія швидко пробігла очима по паперах і зблідла:
— Боже мій, Дмитре… Навіщо ти взяв такий великий кредит?
Дмитро промовчав. Він чудово знав: ці гроші призначалися для розширення компанії. Але тепер, коли контракти розірвано, а рахунки заморожено, кредит перетворився на бомбу сповільненої дії. Працівник банку додав:
— Ми почнемо інвентаризацію завтра. Сподіваємося на вашу співпрацю.
І пішов. Марія завмерла на місці:
— Дмитре, це дуже серйозно.
Дмитро зайшов до офісу. Світло горіло, але ніхто не працював. Кілька працівників стояли купкою в кутку й, помітивши його, замовкли й відвели очі. Андрій швидко підійшов і заговорив тихо:
— Ще двоє працівників щойно звільнилися.
Дмитро насупився:
— Хто?
— Начальник відділу продажів і головний інженер проєкту.
Дмитро гірко всміхнувся:
— Прапор їм у руки.
Марія зітхнула:
— Щури тікають із корабля.
Дмитро зайшов до свого кабінету. Просторий кабінет, яким він колись так пишався, тепер здавався порожнім і холодним. Він сів, дістав телефон. У списку контактів — ім’я Катерини. Палець завис над екраном і не рухався. Він згадав перші роки їхнього шлюбу. Молодята в маленькій квартирці. Грошей було мало, але кожна вечеря була теплою. Я чекала на нього після роботи, інколи до десятої вечора. Інколи не спала всю ніч, поки він був на зустрічах. І ніколи не скаржилася — ні на втому, ні на довгі години очікування, ні на самотність у тій маленькій квартирці. Дмитро дивився на екран, і всередині в нього піднімалося почуття, про яке він раніше ніколи не замислювався. Каяття.
Марія сперлася об дверний косяк:
— Дмитре, про що ти думаєш?
Дмитро заблокував телефон:
— Ні про що.
І тієї самої миті десь дуже далеко я стояла на задньому подвір’ї нашого нового дому. Вечір був тихий. Легкий вітерець гойдав квіти. Артем допомагав Миколі поливати рослини, а Ксенія ганялася садом за метеликом:
— Артеме, лови його! Зачекай!
Дитячий сміх наповнював маленький сад. Микола повернувся до мене:
— Як тобі це місце?
Я всміхнулася:
— Дуже тихо, дядьку Колю.
Він кивнув:
— Твій батько казав мені, що ти дуже сильна.
Я подивилася на дітей. Артем старанно допомагав Миколі з поливом, Ксенія все ще бігла за своїм метеликом.
— Не знаю, чи сильна я. Просто я не хотіла, щоб мої діти росли в родині, повній брехні.
Микола кивнув:
— Ти вчинила правильно.
Я підвела очі до темніючого неба. У житті є двері, які, одного разу зачинивши, більше не хочеш відчиняти. Я не збиралася озиратися ні на ту квартиру, ні на той кабінет нотаріуса, ні на людину, яка лишилася по той бік. І, здається, ця глава мого життя справді закінчилася…
