Тієї ночі Дмитро майже не спав. Він засидівся в офісі допізна. Світло в будівлі давно згасло, і лише з його кабінету падала жовта смуга. Надворі сяяло місто, а всередині в нього було порожньо, як у домі після переїзду. Телефон лежав на столі з погаслим екраном. Ім’я Катерини все ще було там. Треба було лише натиснути одну кнопку. Але він не міг. Гордість не дозволяла.
Раптом телефон завібрував. Андрій.
— Дмитре, ти все ще в офісі?
— Так.
— Можна піднятися?
Дмитро зітхнув:
— Заходь.
За кілька хвилин увійшов Андрій. Він був блідий.
— Що сталося?
Андрій поклав теку на стіл:
— Подивися на це.
Дмитро відкрив її. Це був попередній фінансовий звіт після скасування контрактів. Червоні цифри різали очі. Марія зазирнула через плече й заціпеніла:
— Дефіцит у сто п’ятдесят мільйонів…
Андрій кивнув:
— І це не враховуючи неустойок.
Дмитро відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Сто п’ятдесят мільйонів, плюс сто мільйонів неустойки, плюс банківський кредит. Загальна сума значно перевищувала все, на що була спроможна компанія. Марія тихо спитала:
— Виходу немає?
Андрій похитав головою:
— Якщо не надійдуть нові гроші, компанія протримається від сили місяць.
У кабінеті запала тиша. Місяць може здаватися довгим строком, але в бізнесі це лише мить. Дмитро дивився на звіт. Кожна сторінка нагадувала про помилки: гроші, переказані Алісі, занедбані проєкти, поспішні рішення. Марія важко видихнула:
— Дмитре, пам’ятаєш, як усе починалося?
Дмитро розплющив очі:
— Про що ти?
— Коли компанія тільки починала працювати… — Марія сіла. — Катерина дуже тобі допомагала.
Дмитро промовчав. Марія продовжила:
— Пам’ятаю, у тебе навіть бухгалтера не було. Катерина вела весь облік.
Дмитро скривив губи в подобі усмішки:
— Навіщо ворушити минуле?
Марія пильно подивилася на нього:
— Я хочу сказати, що без Катерини цієї компанії, можливо, взагалі б не існувало.
Дмитро не міг із цим сперечатися. Він це знав. У перші роки, коли він тільки починав, я допомагала йому в усьому. Вивчала бухгалтерію з нуля, бо бухгалтера в нього тоді не було. Проводила цілі ночі, зводячи баланси. Ходила з ним на зустрічі з клієнтами. Але коли компанія почала приносити гроші, Дмитро змінився. Він найняв працівників, бухгалтерів, менеджерів, а я відійшла на другий план і перетворилася просто на домогосподарку у великому будинку. На ту, в якої не питають поради. На ту, з якої можна посміятися за вечерею.
Дмитро опустив погляд на стіл. Сплив спогад про день, коли він купив свою першу машину. Я стояла у дверях і щасливо сміялася: «Ти це зробив!» Я раділа за нього так, ніби це була моя власна перемога. Тоді він сприйняв це як належне. Він так і не зрозумів, що людиною, яка мовчки підтримувала його всі ці роки, була його дружина.
Андрій порушив мовчання:
— Дмитре, думаю, тобі варто морально підготуватися.
— До чого?
— Можливо, нам доведеться продати компанію.
Дмитро підвів очі. Його погляд став крижаним:
— Ні.
Андрій помовчав:
— Але якщо ми цього не зробимо…
Дмитро різко підвівся:
— Я сказав: ні.
Марія подивилася на нього:
— Дмитре, я серйозно. Можливо, час змиритися з втратами.
Дмитро гірко розсміявся:
— Змиритися з втратами? Ця компанія — все, що в мене є.
Марія тихо відповіла:
— Але ти вже втрачаєш усе.
Дмитро залишив її слова без відповіді. Він повернувся й вийшов із кабінету. Коридор був порожній; горіло лише холодне світло люмінесцентних ламп. Він зупинився біля вікна й подивився на місто. Дув нічний вітер. І раптом він згадав старий дім. Ті вечори, коли я чекала на нього з вечерею. Сміх Артема й Ксенії. Раніше він не звертав на все це уваги, але тепер, коли все руйнувалося, ці спогади стали нестерпно чіткими. Виявилося, що він пам’ятає кожну дрібницю. Просто ніколи не вважав її важливою…
