— Ти сказала, що це моя дитина. Змусила мене розлучитися. Змусила всю мою родину повірити тобі.
Аліса тремтіла:
— Я думала…
Дмитро перебив її:
— Думала, що я роститиму чужу дитину?
Аліса не знайшла, що відповісти. Дмитро повернувся до сестри:
— Запиши її на тест ДНК.
Аліса запанікувала:
— Не треба!
Дмитро пильно подивився на неї:
— Треба. І ти його зробиш.
Аліса замотала головою:
— Дімо, благаю тебе…
Дмитро заговорив повільно:
— Якщо дитина моя, я візьму на себе відповідальність. — Він зробив паузу. — Але якщо ні, — додав він холодно, — від цієї миті ти лишаєшся сама.
Ці слова прозвучали як ніж, що відтинає останню надію. Уранці її оточувала ціла родина з подарунками й обіцянками, а тепер перед нею стояли троє людей, для яких вона перестала існувати. Аліса опустилася на стілець і безутішно заридала.
А десь дуже далеко я стояла з дітьми в нашому новому домі. Микола щойно допоміг нам занести валізи. Дім був не надто великий, але затишний. Артем озирнувся:
— Мамо, це наш дім?
Я кивнула:
— Так.
Ксенія підбігла до вікна:
— Мамо, дивися, сад!
Я підійшла. Надворі був невеликий дворик, повний квітів. Артем подивився на мене:
— Мамо, ми справді будемо тут жити?
Я дивилася на своїх дітей і відчувала глибокий спокій.
— Так. Ми почнемо все заново звідси.
Артем кивнув. Ксенія міцно обійняла мене:
— Мамо, мені тут подобається.
Я всміхнулася. Можливо, після всього, що сталося, ми заслужили нове життя.
Після розмови в клініці Дмитро поїхав у ще похмурішому стані. Коли він виїжджав із паркування, вже стемніло. Засвітилися вуличні ліхтарі, але їхнє світло не сягало того, що діялося в нього всередині. Марія, яка сиділа поруч, раз у раз зітхала:
— Дмитре, я серйозно. Що ти збираєшся робити з Алісою?
Дмитро мовчав, дивлячись на дорогу. Марія продовжила:
— Якщо дитина не твоя, краще розійдися з нею негайно.
Дмитро криво всміхнувся:
— Думаєш, я хочу продовжувати все це?
Марія витримала паузу:
— А Катерина?
Руки Дмитра напружилися на кермі. Від одного цього імені в нього пересихало в горлі. Марія подивилася на нього:
— Ти збираєшся з нею зустрітися?
Дмитро видихнув:
— Вона поїхала.
— Куди?
— За кордон.
Марія здивувалася:
— Справді поїхала?
Дмитро кивнув. Уранці, коли він побачив паспорти, він сприйняв це як погрозу — як порожню спробу налякати його, на яку не варто було витрачати й хвилини. Тепер він розумів: усе було підготовлено заздалегідь. Візи, машина біля під’їзду, адвокат, зібрані папери — кожен крок був продуманий, поки він навіть не дивився в мій бік. Марія похитала головою:
— Яка розважлива.
Дмитро не став сперечатися. У його думках уже не було колишньої зневаги — лише дивне, незнайоме відчуття. Відчуття поразки…
