Вранці кухня пахла кавою й підсмаженим хлібом. Тарас повернувся на світанку, намагаючись рухатися тихо, але Марта все одно прокинулася. Тепер він метушився біля плити, ніби сніданок міг загладити безсонну ніч і вчорашню поступку матері.
— Пробач, — сказав він, ставлячи перед нею чашку. — Мама була збуджена. Говорила про якісь передчуття, що скоро все зміниться.
— Що саме зміниться?
— Вона не пояснила. Ти ж знаєш, любить загадки. До речі, вона кличе нас у п’ятницю на вечерю. Сказала, що приготує щось особливе і що нам обов’язково треба прийти.
Марта поставила чашку на стіл обережніше, ніж треба було.
— У п’ятницю ми збиралися до Руслана й Каті.
— Я пам’ятаю. Але давай заїдемо до мами ненадовго, а потім поїдемо до друзів. Година, максимум дві.
Вона подивилася на чоловіка. Добрі очі, втомлена складка між бровами, звична провина. Сперечатися з цим виразом було марно. Тарас міг пообіцяти що завгодно, але варто було матері подзвонити — і всі плани починали підлаштовуватися під її дихання, тиск і настрій.
— Добре, — сказала Марта. — Але тільки ненадовго.
Увесь тиждень Галина Андріївна нагадувала про п’ятницю. Вона дзвонила, уточнювала час, розпитувала, чи немає в Марти алергії, обіцяла «сімейне меню» й вимовляла це так, ніби йшлося про важливий ритуал. Марта намагалася переконати себе, що підозріливість стала наслідком утоми, але тривога не відпускала.
У четвер увечері її зупинила сусідка зверху, Ольга Степанівна. Літня жінка спускалася сходами з пакетом сміття і, побачивши Марту, сповільнила крок.
— Марточко, твоя свекруха сьогодні стояла біля ваших дверей.
— Біля наших?
— Так. Я якраз виходила, а вона біля замка крутилася. Сказала, що хотіла зробити вам сюрприз, але вас немає вдома.
У Марти похололи пальці. Ключів у Галини Андріївни не було. Після одного давнього випадку, коли свекруха без попередження з’явилася перевіряти чистоту, Тарас сам забрав у неї запасний комплект.
— Дякую, що сказали.
Удома Марта оглянула двері, ручку, замкову щілину. Нічого підозрілого. Вона подзвонила чоловікові, і той пообіцяв поговорити з матір’ю. За кілька хвилин передзвонив: Галина Андріївна запевняла, що просто опинилася в цьому районі й хотіла залишити домашню настоянку до вечері.
— Просто опинилася? — Марта не змогла приховати сарказму. — Вона живе на іншому кінці міста.
— Може, їздила у справах.
Тарас знову намагався згладити гострий край, але Марта чула: і в його голосі з’явилася невпевненість. Маленька, майже непомітна тріщина.
До п’ятниці Марта помітила ще одну дивину. Галина Андріївна жодного разу не попросила її нічого привезти. Зазвичай перед будь-якою сімейною вечерею свекруха дзвонила з довгим списком: купити хліб, узяти сметану, прихопити зелень, бо «в мене сьогодні слабкість, я не дійду». Тепер вона відмовлялася від допомоги, навіть ніби тішилася власною самостійністю. Це виглядало б зворушливо, якби не звучало так ретельно відрепетирувано.
Тарас, навпаки, намагався радіти. Він говорив, що мати, можливо, усвідомила свої помилки, що людина не зобов’язана залишатися незмінною, що іноді зміни починаються з маленького кроку. Марта слухала й не сперечалася. Їй не хотілося відбирати в нього надію. Але всередині вже жила холодна думка: Галина Андріївна не змінюється, вона готується.
Того вечора, коли сусідка розповіла про свекруху біля дверей, Марта вперше всерйоз подумала про допомогу з боку. Не про скарги подругам і не про розмови з Тарасом, які незмінно закінчувалися його втомленим «я поговорю з мамою». Їй потрібні були не емоції, а докази. Саме тоді, вже пізно вночі, вона знайшла номер приватного детектива, довго дивилася на екран і все ж написала. Їй було соромно за цей крок, ніби вона зраджувала чоловіка, але страх виявився сильнішим за сором.
Наступного ранку свекруха подзвонила тричі, і кожен дзвінок звучав дедалі урочистіше. Надвечір Марта сідала в машину з відчуттям, ніби їде не на вечерю, а туди, де для неї вже приготували роль, текст і фінальну сцену…
