Квартира Галини Андріївни зустріла їх запахами смаженої цибулі, свіжої випічки й прянощів. Зазвичай свекруха воліла вдавати слабкість, поки Марта готувала на її кухні, але сьогодні все було інакше. Двері розчинилися навстіж, на порозі стояла господиня в ошатній сукні, з акуратною зачіскою і таким сяйливим обличчям, що Марта мимоволі насторожилася ще дужче.
— Мої дорогі, нарешті! — Галина Андріївна розцілувала сина, потім несподівано обійняла Марту. — Проходьте, проходьте. Я так чекала.
У вітальні стояв накритий стіл. Біла скатертина, старий святковий сервіз, кришталеві келихи, супниця з густим борщем у центрі, кілька салатів, котлети, закуски, тістечка під скляним ковпаком. Тарас присвиснув.
— Мамо, ти влаштувала справжнє свято.
— Для сім’ї не шкода, — відповіла вона й кинула швидкий погляд на Марту. — Сім’я ж найдорожче.
Марта сіла навпроти свекрухи. Від тарілок підіймалася пара, у кімнаті було душно, хоча за вікном вечір лишався прохолодним. Галина Андріївна метушилася довкола сина, підкладала йому котлети, поправляла серветку, питала, чи не охолов борщ. До Марти вона теж була уважною, але в цій уважності відчувалася напруга, наче кожен жест заздалегідь відміряли.
— Смачно? — спитала свекруха, коли Марта скуштувала борщ.
— Так. Дуже.
— Я вмію, коли хочу, — усміхнулася Галина Андріївна. — Просто раніше приводу не було.
Вечеря минала напрочуд мирно. Свекруха не скаржилася на серце, не згадувала про тісну квартиру, не питала про дітей перші пів години. Вона розповідала історії з молодості, сміялася, м’яко перебивала Тараса, коли той намагався перевести розмову на роботу. Але Марта помічала дрібниці: Галина Андріївна майже не їла, зате уважно стежила, скільки з’їли вони; її пальці іноді лягали на край столу й завмирали, ніби вона рахувала хвилини.
Коли основні страви закінчилися, свекруха підвелася.
— А тепер десерт. І компот. Особливий, сімейний. Із сухофруктами й корисними травами.
Вона повернулася з тацею. На ній стояли дві чашки з темним запашним напоєм і окрема чашка чаю для неї самої. Перед Мартою компот пах корицею, яблуками, чорносливом і чимось гірким, ледь помітним, захованим під солодкістю.
— Які трави ви додали? — спитала Марта.
— Звичайні. Для жіночого здоров’я, для спокою. Бабусин рецепт.
— А ви не будете?
Галина Андріївна притиснула долоню до грудей.
— Мені не можна. Серце слабке, а вам, молодим, корисно. Пий, Марточко. До дна, інакше користі не буде.
Марта затримала погляд на чашках. Її й Тарасова чашки були однаковими, з темним напоєм майже по вінця. Чашка свекрухи стояла трохи осторонь, прозорий чай у ній був світлим, без сухофруктів і пряної гущі. Ця дрібниця чомусь різонула сильніше за запах. Якщо напій такий корисний, чому господиня навіть не зробила вигляду, що розділить його з гостями?
— Там є щось заспокійливе? — уточнила Марта, намагаючись говорити без звинувачення.
— Усі трави заспокоюють, якщо жінка не вигадує собі зайвого, — м’яко відповіла Галина Андріївна. — Ти ж увесь час напружена. А напруження заважає сімейному щастю.
Тарас ніяково кашлянув, відчувши знайомий натяк на дітей. Марта опустила очі. Свекруха вміла торкатися болючого місця так, ніби поправляє складку на скатертині: зовні акуратно, майже непомітно, а всередині лишалася подряпина.
Тарас уже зробив кілька ковтків і усміхнувся.
— Незвично, але смачно.
Марта піднесла чашку до губ. Напій був нудотно-солодким, в’язким, із гіркотою, від якої язик ніби німів. Вона зробила маленький ковток і поставила чашку назад. Галина Андріївна дивилася так пильно, що це вже неможливо було назвати турботою…
