— Щось не так? — спитала свекруха надто швидко.
— Смак незвичний. Я не певна, що мені можна такі трави. У мене іноді буває реакція на збори.
— Дурниці, — відмахнулася Галина Андріївна. — Ромашка, меліса, трохи сушених ягід. Нічого небезпечного. Випий, тобі це потрібно.
Останні слова прозвучали дивно. Не як порада, а як наказ. Марта знову підняла чашку й зробила вигляд, що п’є, ледь змочивши губи. Вона побачила, як обличчя свекрухи на мить розслабилося, як в очах майнуло задоволення. Тарас тим часом допив свій компот, відкинувся на спинку стільця й потер перенісся.
— Голова паморочиться, — пробурмотів він. — Мамо, міцні в тебе трави.
— Просто розслабляють, синочку. Вам обом давно треба було відпочити.
Марта відчула, як кімната ніби від’їхала вбік. Спершу вона вирішила, що винна духота, але слабкість накотила надто різко. Серце гупало глухо, у вухах з’явився ватяний шум. Вона вхопилася за край столу.
— Тарасе, мені зле.
Він повернув до неї обличчя. Очі в нього були каламутні, рухи сповільнені.
— Мамо… що ти туди поклала?
Галина Андріївна не злякалася. Це й було найстрашнішим. Вона підвелася, підійшла до сина, провела долонею по його волоссю.
— Нічого шкідливого. Ти просто втомився. Посиди тихенько, мій хлопчику.
Марта спробувала встати, але ноги ніби зникли. Повіки наливалися важкістю, пальці переставали слухатися. Вона хотіла крикнути, але голос вийшов тонким, майже чужим.
— Нам треба додому.
— Куди ви поїдете в такому стані? — м’яко сказала свекруха. — Залишитеся в мене. Я вже постелила.
Ця фраза вдарила сильніше за запаморочення. Уже постелила. Отже, все було задумано заздалегідь. Вечеря, компот, окремий чай, прохання пити до дна.
Тарас опустив голову на руки. Марта бачила його крізь розпливчасту млу. Вона чіплялася за свідомість, як за край урвища, але темрява підіймалася все вище. Галина Андріївна нахилилася до неї так близько, що Марта відчула запах її парфумів.
— Оксанка більше не мучитиметься, — прошепотіла вона з тихим тріумфом. — А квартирка нарешті дістанеться моєму Тарасику.
Марта хотіла заперечити, сказати, що вона не Оксана, що Тарас усе зрозуміє, що так не можна. Але язик не рухався. Останнім, що вона вловила, був звук чашки, яку свекруха обережно відсунула від краю столу. Потім світ згас.
Вона не знала, скільки часу минуло між втратою свідомості й приїздом швидкої. Пізніше їй розкажуть, що Тарас, попри слабкість, усе ж зміг набрати номер екстреної допомоги, що говорив збивчиво, не відразу назвав адресу, а Галина Андріївна намагалася запевнити диспетчера, ніби в невістки просто харчова реакція. Але в самій темряві Марта чула лише уривки, ніби хтось вмикав і вимикав звук: «тиск падає», «дихання поверхневе», «що приймала», «швидко на ноші».
Десь поруч плакав Тарас. Або їй здавалося, що плакав. Потім його голос віддалився, змінився чужими командами, металевим дзвоном, гулом ліфта. Марта хотіла вчепитися за цей голос, бо він пов’язував її з життям, але свідомість не трималася. Вона розпадалася на білі плями, важку нудоту, холод у пальцях і дивне відчуття, ніби вона падає не вниз, а всередину самої себе.
Крізь безпам’ятство пробивалися окремі звуки: переляканий голос Тараса, чужі кроки, грюк дверей, різка сирена. Хтось піднімав її, хтось питав про ліки, хтось говорив про тяжке отруєння й термінову допомогу. Марта намагалася розплющити очі, але тіло ніби належало не їй. Над нею спалахнуло біле лікарняне світло, схилилося напружене обличчя лікаря — і знову все пішло в глибоку в’язку темряву…
