У квартирі Галини Андріївни після від’їзду медиків стало тихо. Тарас, блідий і одурманений, сидів у кріслі й стискав скроні. Він пам’ятав, як Марту вивозили на ношах, пам’ятав кисневу маску на її обличчі, пам’ятав швидкі короткі команди лікарів, але все відбувалося ніби за товстим склом.
— Що з нею буде? — спитав він хрипко.
Галина Андріївна присіла поруч і обійняла його за плечі.
— Лікарі допоможуть. Ти сам ледве на ногах тримаєшся. Залишайся в мене, синочку. Вранці поїдемо до лікарні.
Він кивнув, не маючи сили опиратися. Голова розколювалася, думки плуталися. Мати допомогла йому дійти до гостьової кімнати й уклала, як малого. Коли двері зачинилися, її обличчя змінилося. Турботлива м’якість зникла, лишилася ділова зосередженість.
Вона повернулася до вітальні, зібрала чашки, вимила їх особливо ретельно, довго споліскувала каструлю, витирала стіл. Потім дістала телефон.
— Раїсо? Це я. Все минуло, — сказала вона тихо. — Сина вклала. Її забрали. Так, доза була достатня. Не починай знову тремтіти. Головне — витримати паузу.
Вона слухала, походжаючи кімнатою.
— Завтра скажу Тарасику, що треба забрати її речі. Для лікарні спершу, потім решту. Він звикне. Чоловік має бути вдома, поруч із матір’ю, а не з цією вискочкою.
У лікарні тим часом життя Марти трималося на зусиллях лікарів і апаратури. Реанімаційне відділення жило своїм нервовим ритмом: кроки в коридорі, негучні голоси, рівномірний писк моніторів. Марта лежала нерухомо, бліда, майже прозора, і лише лінії на екрані доводили, що серце продовжує працювати.
Вранці Тарас сидів біля її ліжка, тримаючи її холодну руку. Дія дивного компоту майже минула, але в тілі лишалася важкість, а в голові — липкий туман. Завідувач відділення, літній лікар із втомленими уважними очима, говорив спокійно, але кожне слово різало.
— Стан тяжкий. За ознаками схоже на дію сильного седативного препарату. Нам потрібні аналізи й усе, що вона їла або пила перед втратою свідомості.
— Компот, — сказав Тарас. — Мама приготувала компот із травами.
— Вона встигла щось сказати перед тим, як знепритомніла? — спитав лікар.
Тарас спробував пригадати. У пам’яті все розпливалося. Він бачив Марту, що зблідла, з пальцями на краю столу. Чув власне запитання до матері. Пам’ятав, як та гладила його по голові, ніби він був дитиною, а не дорослим чоловіком, у якого дружина помирала на очах.
— Вона питала, що мама підмішала. А потім майже не говорила.
— Вам теж було зле?
— Так. Але я випив більше. Або… — він урвався. — Не знаю. Моя дружина, здається, майже не пила.
Лікар уважно подивився на нього.
— Тоді це могло її врятувати.
Ця деталь потім довго не давала йому спокою. Марта не випила напій, бо насторожилася, і саме її недовіра, яку він стільки разів вважав надмірною, виявилася рятівною. Його довіра до матері, навпаки, ледь не вбила їх обох. Тарас не говорив цього лікареві, але думка вже встромилася глибоко: іноді сліпа синівська відданість стає не чеснотою, а небезпекою для тих, кого ти маєш берегти.
— Зразок залишився?
— Не знаю. Я спитаю.
Телефон задзвонив майже відразу. Галина Андріївна питала, як Марта, охала, бідкалася, але Тарас раптом почув у її голосі не лише тривогу. Там була настороженість.
— Лікарі кажуть, це може бути отруєння ліками, — промовив він. — Їм потрібен компот.
На тому кінці повисла пауза.
— Який жах. Але ж ми їли одне й те саме.
— Не все. Ти компот не пила.
— Мені не можна, синочку. Ти ж пам’ятаєш моє серце. А компоту не залишилося, я все вилила, посуд помила. Але можу написати трави.
Надто швидко. Надто готово. Тарас стиснув телефон так, що побіліли пальці. Уперше в житті сумнів у матері не прийшов здалеку, а постав перед ним просто, важкий і холодний…
