Коли дзвінок закінчився, Тарас ще довго дивився на екран. Він згадав окремі деталі вчорашнього вечора: мати не торкнулася компоту, наполегливо вмовляла Марту пити, заздалегідь приготувала постіль. А ще якусь фразу, сказану майже пошепки, коли він уже провалювався в сон. Про Оксанку. Про квартиру.
Він не встиг ухопитися за цю думку, бо телефон задзвонив знову. Номер був незнайомим.
— Тарас Лозовий? — спитав чоловічий голос.
— Так. Хто говорить?
— Мене звати Мирон Бойко. Я приватний детектив. Ваша дружина найняла мене два тижні тому. Нам треба зустрітися. Не телефоном.
— Моя дружина? Навіщо?
— Вона боялася за себе. Це стосується вашої матері й учорашньої вечері. За годину в кав’ярні навпроти лікарні.
Зв’язок обірвався. Тарас лишився сидіти поруч із Мартою, відчуваючи, як земля під ногами стає хиткою. Марта найняла детектива. Отже, вона підозрювала. Отже, намагалася захиститися, але не сказала йому прямо. Або казала, а він не слухав? Він згадав її втомлені очі, обережні фрази, тривогу після візиту матері до їхніх дверей. І свій звичний захист: «Вона просто самотня», «Ти все береш надто близько до серця», «Це ж мама».
Кав’ярня була майже порожня. Тарас сів біля вікна, звідки було видно вхід до лікарні, і не торкнувся замовленої кави. За десять хвилин до нього підійшов чоловік років сорока з непримітним обличчям і текою під пахвою.
— Мирон Бойко, — відрекомендувався він, сідаючи навпроти. — Марта звернулася до мене після того, як поведінка вашої матері стала загрозливою.
— Загрозливою? — Тарас відчув, як усередині підіймається спротив. — Мама важка людина, але вона не…
— Вона стежила за вашою квартирою, намагалася дістати доступ до замка, зустрічалася з Раїсою Климчук, фармацевткою з аптеки на старій центральній вулиці. Минулої середи отримала від неї кілька упаковок сильного снодійного.
— Вона сказала, що знайшла у вашої матері свою фотографію, — продовжив детектив уже тихіше. — Фотографія лежала в шухляді, очі були проколоті голкою. Марта не хотіла одразу показувати вам, боялася, що ви вирішите, ніби вона перебільшує або сама все неправильно зрозуміла. Після цього вона попросила мене діяти обережно.
Тарас різко підвів голову.
— Фотографію? Чому вона мені не сказала?
— Тому що, за її словами, ви любили матір і завжди намагалися пояснити її вчинки хворобою або самотністю. Вона не хотіла руйнувати ваш зв’язок звинуваченнями без доказів. Їй потрібні були факти.
Тарас відчув, як сором підступає до горла. Навіть у страху Марта думала про нього, про його біль, про те, як обережно піднести правду. А він називав її тривогу втомою.
— У мами безсоння.
— Можливо. Але Марта попросила мене встановити спостереження на кухні вашої матері. Вона боялася саме їжі або напоїв. Сказала, що Галина Андріївна дедалі частіше говорить про квартиру й називає її чужим ім’ям.
Тарас зблід.
— Покажіть.
Детектив увімкнув планшет. На записі була кухня матері. Галина Андріївна стояла біля плити, помішувала компот, потім дістала з кишені блістери. Таблетки сипалися в каструлю одна за одною. Вона розмішувала довго, ретельно, майже дбайливо. Потім нахилилася над парою й пробурмотіла:
— Тепер Оксанка точно не прокинеться. А Тарасик повернеться туди, де його місце.
Тарас не міг дихати. Він дивився на екран і не впізнавав жінку, яка називала його синочком, лікувала в дитинстві застуди й гладила по волоссю. На записі була не хвора мати. Там була спокійна, розважлива вбивця…
