— У мене є копії, — сказав Мирон, вимикаючи планшет. — Одну вже передано слідству. Я вирішив, що ви маєте побачити це самі.
— Вона хотіла вбити Марту, — вимовив Тарас, і голос прозвучав чужим.
— Так. І, схоже, не вперше вдавалася до подібного способу.
Детектив дістав іще одну теку.
— Ваша дружина попросила перевірити минуле Галини Андріївни. Там багато неприємного. Були старі справи: шахрайство, напад, кілька епізодів, які не дійшли до повноцінного суду. А головне — Оксана Ткаченко, перша дружина вашого батька. Вона померла за дивних обставин задовго до вашого народження. У матеріалах значилося отруєння невстановленою речовиною, але доказів тоді не знайшли.
— Оксана була дружиною мого батька?
— Так. За рік після її смерті ваш батько одружився з Галиною Андріївною.
Тарас стиснув теку, але не відкрив. Йому здавалося, що якщо він прочитає ще бодай один рядок, то остаточно розвалиться на частини. Усе його життя було побудоване на образі матері, яка страждала, жертвувала собою й потребувала захисту. А тепер з’ясовувалося, що страждання могло бути маскою, а жертовність — способом прив’язати його до себе.
— Що мені робити?
— Спершу повідомити лікарям, що в компоті був сильний препарат. Це може змінити лікування. Потім дати свідчення. І бути поруч із дружиною. Вона дуже боялася, що ви їй не повірите.
Ці слова вдарили найболючіше. Тарас повернувся до лікарні майже бігом. Лікар вислухав його, миттєво посерйознішав і поставив кілька уточнювальних запитань.
— Кілька упаковок? Ви впевнені?
— Я бачив запис.
— Тоді причина стану зрозуміла. Ми скоригуємо терапію. Вона жива, ймовірно, тому, що випила зовсім мало.
Тарас вийшов із кабінету й сів поруч із Мартою. Її обличчя здавалося нерухомою маскою, але тепер у нього з’явилася хоч якась надія.
— Пробач, — прошепотів він, нахиляючись до її руки. — Ти бачила правду, а я ховався за словом «мама». Я все виправлю, тільки повернися.
За годину йому зателефонував слідчий Гриценко. Відеозапис уже прийняли до перевірки, потрібні були його свідчення. Тарас не хотів відходити від Марти, але розумів: якщо зволікати, мати почне замітати сліди.
Поки він їхав до відділку, Галина Андріївна дзвонила Раїсі й говорила швидко, зриваючись на шепіт. Вона запевняла себе, що син просто наляканий, що підозри минуть, що треба діяти швидше. Треба забрати речі Марти, «для лікарні», потім перевезти своє, оселитися поруч із Тарасом і поступово стерти з його життя все, що нагадувало про дружину. Вона вже набирала номер керуючої служби, коли у двері подзвонили…
