На вулиці дощ нарешті вщух. Повітря пахло мокрим асфальтом і бруньками, що розпускалися. Марта йшла поруч із чоловіком до машини, намагаючись не повертатися думками до розмови про переїзд. Тарас тримав її за руку й виглядав винуватим.
— Дякую, що приїхала до мами, — сказав він тихо. — Я розумію, як тобі важко.
— Розумієш, але нічого не змінюється.
Він зітхнув, хотів відповісти, але телефон уже задзвонив. На екрані — мати.
— Тарасику, у мене закінчилися найважливіші таблетки, — заторохтіла Галина Андріївна, щойно він прийняв виклик. — Без них я не засну. А раптом серце зупиниться вночі?
— Мамо, ти ж казала, що сьогодні вже пила таблетки.
— Не ті. Ці головні. З’їзди в аптеку, синочку.
Марта дивилася на мокру дорогу під ногами. Вона знала, чим усе закінчиться.
— Я завезу тобі вранці, — спробував заперечити Тарас. — Зараз пізно.
— Вранці? — у голосі матері затремтіли сльози. — А якщо ранку в мене не буде?
Тарас заплющив очі. Його пальці міцніше стиснули телефон.
— Гаразд, мамо. Я зараз.
Він поклав слухавку й повернувся до дружини.
— Пробач. Я швидко. Справді.
Марта кивнула. Слово «швидко» давно втратило сенс, коли йшлося про Галину Андріївну. Спочатку таблетки, потім раптово перегоріла лампочка, потім прохання посидіти поруч, поки ліки почнуть діяти. У підсумку Тарас повертався за північ або залишався в матері до ранку.
Удома Марта прийняла душ, перевдяглася й довго стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення. Їй було тридцять три, але втомлені тіні під очима робили її старшою. Вона думала про слова свекрухи: «тулитеся у себе». Їхня квартира не була тісною. Дві кімнати, світла кухня, вікна у двір, бабусині меблі, які Марта поступово замінювала на нові. Це було її житло, її пам’ять, її опора. Чому Галина Андріївна так уперто називала його однокімнаткою, ніби намагалася знецінити?
Ця квартира дісталася їй від бабусі, і в кожному кутку тут іще зберігалося щось рідне: рипіння дощок біля вікна, невелика подряпина на дверцятах шафи, стара книжкова полиця, яку Марта ніяк не наважувалася викинути. Бабуся часто казала, що в жінки має бути свій куток, місце, звідки її ніхто не зможе вигнати й принизити. Тоді Марта сміялася, вважаючи ці слова пережитком іншої епохи. Тепер же дедалі частіше ловила себе на тому, що саме ця квартира дає їй відчуття безпеки.
Галина Андріївна, здавалося, це розуміла. Вона ніколи не говорила прямо, що житло Марти їй потрібне. Навпаки, зітхала про тісноту, про незручність, про те, що молодим краще жити поруч зі старшими. Але за кожним зітханням Марта чула інший зміст: віддай свою опору, перестань бути господинею, увійди в дім, де правила давно написані не тобою.
Повідомлення від Тараса прийшло пізно. Мати попросила залишитися: їй знову стало зле. Марта поклала телефон на тумбочку й вимкнула світло, але темрява не принесла спокою. Перед очима спливала свекруха — бездоганно вкладене волосся, театрально притиснута до грудей рука і той швидкий холодний погляд, який з’являвся, коли вона думала, що на неї ніхто не дивиться.
Марта раптом ясно зрозуміла: Галина Андріївна не просто хоче уваги. Вона щось вичікує. Розмови про квартиру, дивні натяки, постійне бажання поселити їх у себе — все складалося в тривожний візерунок, але центральна деталь поки вислизала. І від цього було найстрашніше…
