Ранок почався з тиші. Олеся прокинулася о восьмій і за старою звичкою одразу потягнулася до телефону, очікуючи побачити десятки докорів. Екран був чистий: заблоковані номери не могли дістатися до неї. Це відчуття свободи виявилося майже лячним. Ніхто не вимагав негайно приїхати. Ніхто не питав, чому вона ще не встала. Ніхто не призначав їй обов’язків на день.
Вона швидко вдяглася, випила кави з паперового стаканчика в готельному холі й ще раз перевірила список. Роман поїхав у відрядження ввечері, це вона знала з його робочого календаря. Часу було небагато, але достатньо, щоб забрати те, що належало їй.
Рівно о дев’ятій пролунав дзвінок. На порозі стояли Марта з великим термосом і Андрій, її чоловік, а за його спиною — двоє кремезних приятелів, Лев і Назар.
— Привіт, бійцю, — Марта обійняла Олесю. — Готова?
— Не знаю, — чесно відповіла та. — Але треба.
— У нас унизу машина, — сказав Андрій. — Меблі винесемо швидко. Ти тільки показуй, що брати.
Квартира зустріла їх запахом освіжувача, яким Лариса Григорівна любила обприскувати кімнати після своїх перевірок, і знайомим одеколоном Романа. Олеся відчинила двері своїм ключем і на мить затрималася в передпокої. Три роки вона поверталася сюди після роботи, намагалася зробити це місце домом, вибирала штори, розкладала книжки, мила кухню, купувала посуд. Тепер стіни здавалися чужими, ніби вона зайшла в орендовану квартиру після колишніх мешканців.
— Список, — діловито сказала Марта. — Не зависай. Що швидше почнемо, то легше закінчимо.
Наступні дві години перетворилися на злагоджену, майже робочу операцію. Андрій, Лев і Назар виносили диван, коробки, техніку. Марта допомагала пакувати одяг, книжки, документи, посуд. Олеся ходила з кімнати в кімнату й перевіряла, щоб не взяти зайвого й не залишити свого. Кожна винесена коробка ніби виймала з квартири шматок її колишнього життя.
У вітальні Марта зупинилася біля комода.
— Це братимеш?
У руках вона тримала весільну фотографію в рамці. Олеся подивилася на знімок. Вона — у білій сукні, з втомленою, але щасливою усмішкою. Роман поруч. А між ними, трохи ближче до сина, Лариса Григорівна, поклавши долоню йому на плече так, ніби навіть у день весілля нагадувала: він насамперед її. Наречена на фото була зсунута до краю кадру.
— Ні, — сказала Олеся. — Нехай залишається.
Коли більшу частину речей було зібрано, квартира спорожніла дивно й різко. Там, де стояв диван, лишився прямокутник світлішої підлоги. На кухні зяяли порожні місця від техніки. У шафах стало вільно. Олеся пройшлася кімнатами востаннє й зайшла до спальні. Біля шафи Романа вона зупинилася.
Вона не збиралася ритися в його речах, але верхня шухляда, де він тримав документи, була прочинена. Серед паперів виглядав щільний банківський конверт. Олеся взяла його майже машинально. Усередині лежав договір про депозит на ім’я Романа. Сума змусила її на секунду затримати подих: триста тисяч. Дата відкриття — пів року тому.
Пів року тому вони обговорювали ремонт ванної. Роман тоді казав, що грошей немає, що треба потерпіти, що зараз у родини складний період. Олеся взяла кредит на свою зарплатну картку й досі платила за той ремонт. А в нього, виявляється, спокійно лежали заощадження.
— Олеся, ти там? — покликала Марта з коридору.
— Зараз.
Олеся сфотографувала документ, акуратно повернула аркуш у конверт і залишила його там, де знайшла. Копію знімка вона надіслала собі в хмару: нехай юрист вирішить, як правильно вчинити. Серце калатало швидше, але ця знахідка не ламала її. Радше ставила останню печатку на рішенні, яке вже було ухвалене…
