Вони вже спускалися з останніми коробками, коли на майданчику з’явилася тітка Раїса, сусідка, відома в усьому будинку своєю любов’ю до чужих новин і дружбою з Ларисою Григорівною.
— Олесенько! — вона округлила очі, дивлячись на коробки. — Це що у вас відбувається?
— Переїжджаю, — коротко відповіла Олеся.
— Як це переїжджаєте? А Ромчик? А Лариса Григорівна?
Олеся зупинилася на сходинці й уперше за весь ранок усміхнулася.
— Роман у відрядженні. А Лариса Григорівна, сподіваюся, тепер сама розбереться, як мити підлогу перед гостями.
Тітка Раїса роззявила рота, але Марта вже взяла Олесю під руку й повела вниз.
Останні речі завантажили в машину. Андрій із хлопцями поїхали першими, у нову квартиру. Марта залишилася поруч.
— Ключі де залишиш?
Олеся подивилася на зв’язку в долоні. Ключ від під’їзду, від квартири, від поштової скриньки. Три роки вони лежали в її сумці як підтвердження того, що в неї є дім. Тепер ця зв’язка здавалася чужим металом.
— У скриньці, — сказала вона. — Нехай знайде.
Вони піднялися назад. Олеся востаннє обійшла порожні кімнати. Ні туги, ні жалю не було. Лише дивне полегшення, ніби вона зняла важкий мокрий одяг, який носила надто довго.
На кухонному столі вона залишила записку:
«Романе, ключі в поштовій скриньці. Речі, куплені за мої гроші або подаровані мені, я забрала. Список і підтвердні документи в мого юриста. З питань розлучення зв’язуйся через нього. Будь ласка, не шукай мене. Олеся».
Вона притиснула аркуш сільничкою, зачинила двері, спустилася вниз і опустила ключі в поштову скриньку. Звук був короткий, майже непомітний, але для Олесі він пролунав гучніше за будь-який грюк дверима.
— Усе, — видихнула вона. — Поїхали.
У машині Марта ввімкнула радіо. Грала легка, дурнувата пісня, зовсім не доречна до моменту й саме тому прекрасна. Телефон у сумці завібрував. На екрані висвітилося ім’я Дарії Іллівни.. Повідомлення було від Дарії Іллівни.
«Добрий день, Олеся. Можу прийняти вас сьогодні о п’ятнадцятій. Візьміть документи, чеки й виписки, про які говорили».
«Буду», — відповіла Олеся.
— Юрист? — спитала Марта.
— Так. Зустріч о третій.
— Тоді встигнемо розвантажитися й поїсти. До речі, я замовила піцу до твого нового дому. Вважай, новосілля.
Олеся відвернулася до вікна, щоб подруга не помітила, як у неї знову заблищали очі.
— Дякую тобі. За все.
— Для чого ще потрібні подруги? — Марта знизала плечима. — До речі, моя мама питала, як ти. Я сказала, що ти тримаєшся.
Олеся кивнула. Своїм батькам вона поки що не розповіла. Не тому, що не довіряла, а тому, що сором і страх усе ще жили десь поруч: як пояснити, що вона три роки мовчала? Що дозволяла чужій жінці командувати собою? Що чоловік, якого вона колись обрала, виявився людиною, якій її біль був незручний?
Нова квартира зустріла запахом свіжої фарби й порожнечею. Однокімнатна, на п’ятому поверсі, з великим вікном і маленьким балконом. Скромна, без зайвого затишку, але її. Лише її. Андрій і хлопці вже підняли диван і холодильник. Коробки стояли посеред кімнати. На підлозі блищали сліди від взуття.
— Куди диван? — спитав Андрій.
Олеся озирнулася. Уперше за довгий час вона не думала, як сподобається Ларисі Григорівні, чи буде зручно Романові, чи не скаже хтось, що так «не заведено». Вона просто уявляла свій простір.
— До вікна. А стіл — до тієї стіни. Шафу потім поставимо праворуч.
За годину штори вже висіли, чайник стояв на коробці замість столу, а піцу їли просто з картонної кришки. П’ятеро дорослих людей сиділи на дивані, тісно, незручно, сміючись із дрібниць. Марта підняла пластиковий стакан із соком.
— За нове життя.
— За нове життя, — повторила Олеся.
Десь в іншому кінці міста Роман колись повернеться в спорожнілу квартиру. Лариса Григорівна дізнається, що її покірна невістка зникла не на вечір, а назавжди. Але тут, серед коробок, запаху свіжої фарби й чужих рук, які допомагали не з обов’язку, а з любові, Олеся вперше за три роки відчула: вона вдома…
