Наступного ранку вона прокинулася від шелесту дерев за вікном і далекого шуму машин. Не було хропіння Романа, не було дзвінка Лариси Григорівни о сьомій ранку, не було списку чужих доручень, у якому її ім’я стояло без дозволу. Олеся лежала на дивані, вкрившись пледом, і прислухалася до тиші, ніби до нової музики.
Телефон показував двадцять три пропущені виклики від Романа й п’ятнадцять від Лариси Григорівни. Повідомлень було ще більше.
«Що ти накоїла?»
«Негайно повертайся. Ми все обговоримо».
«Мама в істериці, ти хоч розумієш?»
«Гроші, які ти забрала, були моїми».
Олеся майже спокійно прочитала останнє. Звісно, не «нашими», а його. Хоча саме її зарплата роками розчинялася в продуктах, рахунках, зламаних змішувачах, подарунках для матері й техніці, якою потім користувалися всі.
Повідомлення Лариси Григорівни були ще яскравіші.
«Невдячна».
«Після всього, що я для тебе зробила».
«Ти зруйнувала родину».
«Роман без дружини пропаде, у нього відрядження, хто займатиметься домом?»
Олеся розсміялася вголос. Ось воно, сказане чесно: йому потрібна була не дружина, а людина, яка займатиметься домом.
Вона заблокувала ці номери й підвелася. Субота. Уперше за три роки — її субота. Без прибирання у свекрухи. Без готування на тиждень для Романа. Без лекцій про те, що хороша дружина не втомлюється.
За кілька хвилин задзвонив незнайомий номер. Олеся насупилася, але відповіла.
— Алло?
— Це ти, погань? Думаєш, найрозумніша? — голос Лариси Григорівни тремтів від люті. — Роман зараз приїде й привезе тебе додому. Досить ганьбити родину.
— Ларисо Григорівно, — спокійно сказала Олеся, — по-перше, ви не знаєте моєї адреси. По-друге, я більше не зобов’язана вислуховувати ваші образи.
— Як ти смієш? Я навчу тебе поважати старших. Я всім розповім, яка ти насправді. Я…
Олеся скинула виклик і заблокувала номер. Майже одразу пролунав дзвінок у двері. Серце неприємно сіпнулося, але за дверима пролунав знайомий голос:
— Це я, Марта. Відчиняй, я принесла сніданок.
Подруга зайшла з великим пакетом із пекарні, від якого пахло хлібом, сирниками й кавою. Вона швидко розставила все на коробці, що правила за стіл, і оглянула Олесю.
— Ну що, перша ніч свободи?
— Найкраща за останні три роки.
— А дзвінки?
— Уже зранку. Роман, Лариса Григорівна, потім вона з чужого номера. Обзивала, обіцяла мене виховати.
— Заблокувала?
— Усіх.
— Розумниця. І не думай потім слухати, як Роман пообіцяє змінитися.
Олеся повільно похитала головою.
— Не хочу. Все закінчилося остаточно. Знаєш, що мене вчора ще добило? Депозит.
Вона показала Марті фотографію банківського договору.
— Дивися. Відкритий пів року тому. На велику суму. Саме тоді я просила Романа вкластися в ремонт ванної. Він сказав, що грошей немає, і я взяла кредит. Досі плачу.
Марта тихо вилаялася.
— Тобто він ховав гроші, поки ти закривала сімейні витрати?
— Схоже на те.
— Це треба показувати юристу. При розлученні такі заощадження не зникають просто тому, що чоловік зробив вигляд, ніби вони особисті.
— Я понесу все Дарії Іллівні. Виписки, чеки, переписку. У мене багато що збереглося.
— Ось твоя педантичність тебе й урятує, — сказала Марта. — А вони нехай тепер пояснюють, чому в них дружина була і гаманцем, і прибиральницею.
Вони снідали, обговорюючи розлучення вже не як катастрофу, а як завдання. Олеся впіймала себе на думці, що говорить спокійно. Не виправдовується. Не шукає, де сама винна. Просто розкладає факти по місцях.
— Найбільше мені подобається, що ти не влаштувала сцену, — сказала Марта, допиваючи каву. — Не кидалася речами, не доводила їм нічого. Зібралася й вийшла.
— Вони називають це істерикою.
— Бо в них істерика. Безплатна прислуга пішла, а підлога сама себе не миє.
Олеся уявила Ларису Григорівну, яка метушиться перед гостями по квартирі, скаржиться на невдячну невістку й водночас змушена дивитися на брудну підлогу. Картина була настільки точною, що вони з Мартою одночасно розсміялися…
