— Тепер у тебе починається справжнє життя, — сказала Марта. — І воно буде не таким страшним, як тобі зараз здається.
Олеся кивнула, витираючи обличчя. Попереду було розлучення, поділ речей, чужа злість, можливі погрози, неприємні розмови. Але все це лякало менше, ніж думка повернутися назад і знову стати зручною.
Вони ще довго сиділи біля вікна. Марта розпитувала обережно, без тиску, але Олеся сама хотіла говорити. Слова, які три роки лишалися всередині, нарешті отримували повітря.
— Я ж справді старалася, — сказала вона, дивлячись у келих. — Розумієш? Я хотіла, щоб Лариса Григорівна мене прийняла. Думала, якщо буду уважною, хазяйновитою, терплячою, вона побачить, що я не ворог.
— Вона й не збиралася бачити, — м’яко відповіла Марта. — Для неї ти була чужою жінкою поруч із її сином. А чужу жінку зручно тримати винною.
Олеся мовчки кивнула. Це звучало жорстоко, але чесно. Телефон знову подав знак: ще один незнайомий номер. Вона скинула виклик і заблокувала його, не здригнувшись.
— Вони швидко не відчепляться, — зауважила Марта.
— Знаю. Але я більше не зобов’язана відповідати.
Офіціант приніс їхнє замовлення. Марта відламала шматочок гарячої коржини й раптом стала зовсім діловою.
— Що далі?
— Завтра вранці поїду по речі. Поки Роман на роботі.
— Сама?
— Я думала…
— Навіть не починай. Я поїду з тобою. І Андрій поїде. Попрошу ще хлопців, щоб допомогли винести важке. Мало що як усе повернеться.
У Олесі знову защипало очі, але тепер від вдячності.
— Дякую. Я б, мабуть, не впоралася без тебе.
— Впоралася б, — упевнено сказала Марта. — Просто тобі три роки навіювали протилежне.
Вони обговорили практичні деталі: які речі забирати першими, куди везти меблі, де зберігати документи, що фотографувати, кому не відчиняти двері. Марта спитала про квартиру.
— Вона на кого оформлена?
— На Романа. Він купував її до шлюбу, батьки допомагали з першим внеском.
— Отже, квартира не твоя.
— Так. Я на неї не претендую. Лише на те, що нажито в шлюбі, і на те, що куплене мною.
— А це чимало, судячи з твого списку.
Олеся криво всміхнулася.
— Холодильник, пральна машина, мікрохвильовка, диван, телевізор. Усе купувала я, коли старе ламалося або Роман казав, що йому байдуже.
— Зручно в нього з грошима складалося.
— Дуже. Його зарплата була його. Моя — спільна. На свої гроші він купував собі те, що хотів, і іноді оплачував відпустку. На мої ми їли, жили, міняли техніку й дарували його мамі подарунки, які вона потім критикувала.
Марта похитала головою.
— Що більше слухаю, то більше хочу особисто подарувати Ларисі Григорівні відро й швабру.
Олеся вперше за вечір розсміялася по-справжньому.
Пізно ввечері Марта провела її до таксі.
— Не залишайся сьогодні в тій квартирі, — сказала вона. — Зніми номер або переночуй у мене.
— Я вже забронювала готель, — відповіла Олеся. — Мені треба побути самій. Без їхніх стін.
— Тоді дзвони будь-коли. Навіть уночі.
У номері було тихо. Олеся прийняла душ, надягла м’який халат і лягла на широке ліжко. Телефон лежав екраном донизу. Заблокованих номерів стало вже п’ять. Вона відкрила переписку з Романом і знову прочитала його слова про гормони й істерику. Тепер вони здавалися не випадковою грубістю, а точним портретом їхнього шлюбу. Йому не потрібно було розуміти її. Йому потрібно було, щоб вона перестала заважати звичному порядку.
Колись він був іншим. На початку їхніх стосунків Роман умів слухати. Приносив квіти без приводу, питав, як минув день, сміявся з її жартів, міг стати поруч, якщо хтось говорив щось неприємне. Олеся довго намагалася зрозуміти, коли все змістилося. Мабуть, після знайомства з Ларисою Григорівною. Або навіть раніше — коли Роман уперше не заперечив, почувши від матері: «Вона, звісно, мила, але тобі б підійшла серйозніша».
Потім були дрібниці. «Мама вважає, тобі ця стрижка не пасує». «Мама здивувалася, що ти не вмієш готувати її суп». «Мама каже, ти надто багато працюєш, а дім занедбуєш». Олеся змінювала зачіски, шукала рецепти, брала на себе зайві обов’язки. Але що більше вона старалася, то більше вимог з’являлося. Ларисі Григорівні було замало завжди.
Пізно ввечері прийшло повідомлення з чужого номера.
«Олеся, це Лариса Григорівна. Пишу з телефону сусідки. Негайно передзвони. Ти ганьбиш нашу родину. Роман через тебе сам не свій. Якщо не повернешся, я позбавлю тебе всього, що могла б тобі залишити, і зроблю так, що жодна пристойна родина не захоче мати з тобою справу».
Олеся прочитала й раптом розсміялася. Спадок? Репутація? Пристойні родини? Слова, якими її раніше тримали на короткому повідку, тепер виглядали паперовими опудалами. Вона заблокувала і цей номер, написала Марті коротко: «Свекруха погрожує спадком і репутацією через сусідку. Я сміюся». Відповідь прийшла відразу: «От і правильно. Завтра о дев’ятій за тобою».
Олеся вимкнула звук, підійшла до вікна й подивилася на нічне місто. Десь там Роман, мабуть, слухав чергову тираду матері. Може, злився. Може, розгубився. Може, вперше зрозумів, що Олеся не жартує. Але тепер це була не її турбота. Вона повернулася в ліжко, погасила світло й уперше за три роки заснула без звичного каменя в грудях…
