— Розповідай, — тихо попросила Марта. — Що вчора сталося?
Олеся почала від самого початку: як прийшла після роботи до Лариси Григорівни, ще сподіваючись на звичайний чай; як замість чашки отримала відро; як перебирала старі речі, мила вікна й чула з вітальні кожне слово. Голос спершу тримався рівно, але що далі вона говорила, то сильніше в ньому проступала образа.
— Вона говорила Ніні Павлівні, що я нікчемна дружина. Що готувати не вмію, хоча щоразу, коли я готую, вона спершу просить рецепт, а потім усе одно знаходить, до чого причепитися. Що я витрачаю Романові гроші, хоча мої гроші йдуть на дім щомісяця. Що я не народжую дитину навмисне, щоб не псувати кар’єру й фігуру.
— Що? — Марта ледь не вдавилася. — Але ж ви з Романом самі вирішили зачекати.
— Їй байдуже, що ми вирішували. У її голові я взагалі не маю права вирішувати. І найстрашніше, що Роман це приймає. Завжди.
Олеся розповіла про випадок місяць тому, коли Лариса Григорівна при родичах назвала її «порожньою кар’єристкою», а Роман зробив вигляд, що не почув. Про свекрушині запитання щодо кожної покупки, ніби Олеся була школяркою, яка нишком узяла гроші з батьківського гаманця. Про поради, в яких не було ні турботи, ні доброти, лише бажання поставити на місце.
— І вчора я побачила себе в дзеркалі, — закінчила вона. — Побачила жінку з погаслими очима. Таку, що готова терпіти будь-що, аби тільки зовні все виглядало як родина. І зрозуміла, що не хочу бути нею. Не хочу через десять років прокинутися й усвідомити, що віддала життя людям, яким потрібна була не я, а моя зручність.
— І ти пішла?
— Пішла. Поклала ганчірку й пішла. Вона кричала вслід, але я навіть не озирнулася.
Марта всміхнулася так, ніби перед нею сиділа не змучена подруга, а переможниця.
— А вдома?
— Удома я три години збирала себе в систему. Знайшла квартиру. Склала список речей. Сфотографувала чеки. Переказала половину грошей. Потім написала Романові, що йду.
— І що він?
Олеся гірко всміхнулася.
— Сказав, що в мене гормони. Що я висплюся й передумаю.
— Козел, — коротко сказала Марта.
— Мамина тінь, — поправила Олеся. — Я три роки чекала, що він одного дня стане поруч зі мною. Навіть не проти матері, просто поруч зі мною. Але він не вміє. Для нього простіше пожертвувати дружиною, ніж засмутити Ларису Григорівну.
Телефон на столі знову завібрував. Номер був незнайомий. Олеся дивилася на екран кілька секунд, потім усе ж відповіла.
— Так?
— Олеся? — голос Романа звучав напружено й роздратовано. — Ти мене заблокувала?
— Так.
— Це нормально, по-твоєму? Нам треба поговорити.
— Сьогодні я не хочу з тобою розмовляти.
— Мама в сльозах. Гості вже сидять, а вдома безлад. Ти розумієш, що влаштувала?
— Романе, це більше не моя проблема.
— Як це не твоя? Ти моя дружина. Ти частина родини.
— Ні, — сказала Олеся рівно. — Я була безплатною помічницею. Це різні речі.
— Ти з глузду з’їхала? Через підлогу ламати шлюб?
Її голос став твердішим.
— Не через підлогу. Через три роки приниження. Через те, що твоя мати поводиться зі мною як із річчю. Через те, що ти жодного разу мене не захистив.
— Я завжди був за тебе.
— Справді? Коли? Коли вона при гостях назвала мене непотрібною? Коли сказала, що я погано готую? Коли натякала, ніби я вийшла за тебе заради грошей?
На тому боці повисла мовчанка.
— Отож, — тихо сказала Олеся. — Ти мовчав. Щоразу. Бо маму засмучувати не можна, а мене — можна.
— Давай зустрінемося, — після паузи промовив Роман уже м’якше. — Поговоримо нормально.
— Усі розмови тепер через юриста. Я заберу речі, коли тебе не буде вдома. Ключі залишу.
— Ти не можеш просто піти.
— Можу. Я вже пішла. До побачення, Романе.
Вона скинула дзвінок і заблокувала новий номер. Долоні тремтіли, але всередині було напрочуд спокійно, ніби вона нарешті вимовила слова, які роками стояли клубком у горлі. Марта мовчки простягнула серветку. Олеся лише тоді зрозуміла, що по щоках течуть сльози. Це були не сльози поразки. Радше тіло відпускало те, що душа вже вирішила…
