Телефон і далі вібрував на столі. Спершу короткими поштовхами, потім майже без пауз. Олеся не перевертала його. Їй подобалася ця проста дія — не дивитися. Раніше вона б хапала мобільний при першому ж сигналі, бо раптом Роман сердиться, раптом свекруха образилася, раптом вона знову винна. Тепер пристрій на столі здавався не командним пультом, що керує її життям, а просто річчю.
Офіціантка принесла рахунок. Олеся розплатилася й залишила чайові більші, ніж зазвичай. Колись вона б подумки перераховувала кожну дрібницю: Лариса Григорівна називала її марнотратною за будь-які витрати, які не стосувалися дому, чоловіка чи свекрухи. Але сьогодні ці гроші були її. Зароблені, не випрошені, не виділені «на потреби родини». І розпоряджатися ними вона могла сама.
Надворі дощ посилився. Олеся розкрила парасолю й лише тоді ввімкнула звук. Екран одразу заповнився сповіщеннями: у журналі заблокованих викликів за ніч накопичилися нові спроби додзвонитися. Повідомлень теж побільшало. Вони сипалися одне за одним.
«Ти де?»
«Я тебе чекаю вже пів години».
«Гості скоро будуть, підлога брудна».
«Ти зовсім совість втратила?»
Потім пішов Роман.
«Мама плаче. Що відбувається?»
«Олеся, це вже не смішно».
«Приїжджай, вибачишся, потім поговоримо».
«Ти через дурницю влаштовуєш скандал».
«Досить чудити. Мама має рацію, тобі просто треба відпочити. Допоможи їй із прибиранням, а вдома розберемося».
Олеся всміхнулася, дивлячись на екран під навісом ресторану. Усе було передбачувано до останньої коми. Лариса Григорівна вимагала, Роман вимагав услід за нею, а від Олесі чекали звичного капітулянтського «добре, я вже їду». Три роки одне й те саме коло. Тільки цього разу коло обірвалося.
Останнє повідомлення свекрухи надійшло кілька хвилин тому.
«Не з’явишся за пів години — вважай, що тебе більше немає в нашій родині. Я особисто простежу, щоб Роман розлучився з тобою й залишив тебе без копійки».
Олеся набрала відповідь так само спокійно, як писала робочого листа клієнтові:
«Ларисо Григорівно, я вже сама почала розлучення. Романа попереджено. Половину коштів зі спільного рахунку я переказала на особистий, це моє законне право. Речі, куплені за мої гроші, заберу найближчими днями. Більше я не буду вашою безплатною робітницею. З прибиранням давайте собі раду без мене. Олеся».
Дзвінок почався майже відразу після того, як повідомлення було прочитане. Ім’я свекрухи спалахнуло на екрані, мов червона лампа тривоги. Олеся скинула виклик. Потім відкрила налаштування й заблокувала номер. Наступним заблокувала Романа.
Вона стояла під навісом, слухала, як дощ стукає по асфальту, і відчувала дивну, незвичну легкість. Сьогодні їй не треба було пояснюватися. Не треба було доводити, що вона теж втомилася, що в неї теж є плани, що вона теж людина. Цього вечора вона обирала себе.
Олеся написала Марті:
«Ти вільна сьогодні? Мені треба відсвяткувати початок нового життя».
Відповідь прийшла майже миттєво.
«Ти нарешті зробила це? За годину у винному барі. Я вже збираюся».
Марта знала майже все. Саме вона бачила, як подруга з упевненої, яскравої жінки поступово перетворюється на обережну тінь, яка здригається від телефонних дзвінків і заздалегідь вибачається за чужу грубість. Місяць тому Марта спитала прямо: «Скільки ти ще дозволятимеш їм витирати об тебе ноги?» Тоді Олеся промовчала. Відповідь прийшла лише вчора, у передпокої свекрухи, поруч із відром і мокрою ганчіркою.
У винному барі Марта вже чекала біля вікна. Побачивши Олесю, вона встала й міцно обійняла її — без запитань, без докорів, без «я ж казала». Просто обійняла так, що в Олесі защипало очі.
— Ти молодець, — прошепотіла Марта. — Я так тобою пишаюся.
Олеся ледь не розплакалася. Коли востаннє хтось говорив їй не про те, що вона повинна, а про те, що вона впоралася?
— Я втомилася, — зізналася вона, опускаючись на стілець. — Дуже втомилася, Март. Бути винною завжди. Навіть коли просто дихаю.
Марта налила в два келихи темне терпке вино.
— За те, що ти згадала, хто ти є.
Вони цокнулися. Олеся зробила ковток і раптом зрозуміла, що не пам’ятає, коли востаннє сиділа з подругою просто так: без квапливих поглядів на годинник, без думки, що вдома чекає вечеря, а завтра свекруха вимагатиме допомогти з чимось «родинним». Вино пахло вишнею, у залі було тепло, за вікном дощ змивав із вулиць вечірню метушню. І вперше за довгий час їй не хотілося нікуди тікати…
