Олеся зайшла в особистий кабінет банку, довго дивилася на спільний рахунок і переказала на новий особистий рівно половину коштів. Не більше. Вона не збиралася красти, хоч би як потім кричала Лариса Григорівна. Але й залишати все Романові тільки тому, що він звик вважати сімейні гроші своїми, вона більше не хотіла.
Нарешті вона написала чоловікові. Не коротке роздратоване повідомлення, а довгий рівний текст, у якому не було істерики. Лише факти. Вона втомилася бути безплатною помічницею для його матері. Втомилася від того, що її прохання про захист розбиваються об фразу «ну це ж мама». Втомилася жити в домі, де її працю вважали обов’язком, а її почуття — примхою. Вона хоче розлучення. Найближчими днями забере свої речі. Далі вони все вирішуватимуть через юриста.
Роман прочитав повідомлення майже відразу. Це було видно за позначкою. Але не відповів. Минула година. Потім друга. Олеся прибрала кухню, прийняла душ, склала в сумку документи, лягла в ліжко й майже перестала чекати. Уже ближче до ночі телефон нарешті блимнув.
«Ти серйозно? Через маму? Не сміши. У тебе просто нерви й гормони. Поспиш — завтра сама зрозумієш, що наговорила».
Олеся дивилася на ці рядки й відчувала не біль, а холодну ясність. Навіть зараз він не спитав, що сталося. Не сказав: «Давай поговоримо». Не спробував зрозуміти. Він просто звично знецінив її слова, як знецінював усе, що не збігалося зі зручною для нього картиною світу.
Вранці вона прокинулася раніше за будильник. Уперше за довгий час не хотілося ховатися під ковдрою від нового дня. Вона випила кави, зібралася на роботу й поїхала, не розбудивши Романа, який спав після нічної зміни. День виявився несподівано легким: презентація пройшла блискуче, клієнт усміхався, команда зітхнула з полегшенням, начальник потис їй руку.
А ввечері, сидячи біля вікна в ресторані з чашкою капучино, Олеся отримала нове розпорядження від Лариси Григорівни. І тепер, перечитуючи погрозу про брудну підлогу й гостей, вона вже не бачила в ній вироку. Це було всього лише повідомлення від жінки, яка ще не зрозуміла: двері зачинилися.
Олеся допила каву маленькими ковтками й набрала відповідь:
«Ларисо Григорівно, вчора я повідомила Романові, що йду й починаю розлучення. Тому вам доведеться шукати когось іншого для прибирання. Гарного вечора».
Вона натиснула «надіслати», вимкнула звук і поклала телефон екраном донизу. Нехай дзвонять. Нехай вимагають. Нехай уперше зіткнуться не з покірним мовчанням, а з порожнечею на тому місці, де раніше стояла вона…
