Вона передала це Данилі.
Він вислухав, не змінюючись в обличчі, але очі стали уважнішими.
— Я думаю про це, — сказав він.
— Про юриспруденцію?
— Так. Мама казала, що найсильніший інструмент — це не крик, не кулак і не гроші. Це правильно оформлений документ, поданий вчасно. Я зрозумів сенс ще в дванадцять. Просто не знав, як називається професія.
Ольга Іванівна дивилася на нього і думала: Ірина дала синові не тільки любов. Вона дала йому інструменти. Спосіб думати. Спосіб триматися. Спосіб не зникнути там, де інша людина роками намагається зробити тебе невидимим.
— Обідатимеш?
— Буду. Дякую.
Це було звичайне слово. Звичайний обід. Тарілки, хліб, чай. І саме тому сцена здалася Ользі Іванівні майже коштовною.
Почеркознавча експертиза тривала майже два тижні.
Ольга Іванівна рахувала дні. Не вголос, але рахувала.
За цей час Данила сходив на планову реабілітацію, написав контрольну з хімії на четвірку, посперечався з учителем історії і повернувся з виразом стриманого невдоволення.
— Поставив чотири, — сказав він. — За факти, не за позицію.
— Несправедливо?
— Ні. Він мав право не погодитися з моїм висновком. Я мав право не погодитися з його. Оцінка за фактичну частину нормальна.
— Тебе це не злить?
— Злитися на чужу думку надто затратно. Краще витрачати злість на те, що можна змінити.
Ольга Іванівна примружилася.
— Це Іринині слова?
— Частково. Решта моє.
Наступного дня зателефонував Остапенко.
— Висновок є. Почерк на записці належить Владиславу Романюку. Експерт указав високий ступінь імовірності, достатній для суду.
Ольга Іванівна стояла біля вікна. За шибкою падав мокрий сніг.
— Що тепер?
— Пред’явлення обвинувачення. За основною лінією — умисне створення небезпечних умов, що призвели до смерті, з урахуванням залежного становища потерпілої та супутніх дій з обмеження доступу до медичної допомоги. Формулювання ще уточнюватимуться. Лідія Романюк проходить як можлива пособниця.
— Їх заарештують?
— Владислава, найімовірніше, візьмуть під варту. Щодо Лідії, імовірніше, обмежаться підпискою на першому етапі.
— Данилі казати?
— Так. Він має знати.
І ще адвокат повідомив, що паралельно подає цивільний позов. Чеки, виписки й документи Ірини дозволяли вимагати частку Данили в спільно нажитому майні. Не саму квартиру, що належала Владиславові до шлюбу, а вкладення, зроблені в шлюбі: ремонт, вбудовані меблі, техніку, комунікації. Сума виходила значною.
Данила сприйняв новину спокійно. Спитав про строки, про порядок розгляду, про те, чи доведеться йому давати свідчення і в цивільній частині.
— Найімовірніше, так, — сказала Ольга Іванівна.
— Добре. Я підготуюся.
Вона довго дивилася на нього.
— Ти розумієш, що попереду суд? Що тобі доведеться бачити батька в залі?
— Розумію.
— І Лідію.
— Розумію.
— Адвокат Владислава намагатиметься представити тебе упередженим. Може тиснути на діагноз, на вік, на те, що ти втратив матір.
— Я знаю.
— І?
— І в частині упередженості він матиме рацію. Я справді втратив матір. Але особистий біль не змінює фізику котла. Не змінює почерк на записці. Не змінює дати в документах. Він може сперечатися з інтерпретацією. З фактами складніше.
Ольга Іванівна повільно кивнула.
— Ти справді готовий?
— Я готувався п’ять років, — сказав Данила. — Просто не знав, до чого саме.
За кілька днів Владислава взяли під варту. Лідії призначили обмеження до суду.
Ольга Іванівна дізналася про це від Остапенка. Поклала телефон, пройшла на кухню, зупинилася біля плити. Не запалювала вогонь, не діставала каструлю. Просто стояла, бо треба було десь стояти.
Данила увійшов сам. Сів за стіл.
Вона повернулася до нього.
— Його взяли.
На обличчі Данили щось змінилося. Не радість. Не тріумф. Радше так змінюється обличчя людини, яка дуже довго несла важкий предмет і нарешті опустила його на землю. Руки ще пам’ятають вагу, спина ще болить, але тягар уже не на плечах.
— Добре, — сказав він.
Вони довго мовчали. За вікном ішов сніг. У квартирі було тепло.
Потім Данила тихо попросив:
— Розкажи мені про маму. Не про документи. Просто про неї.
Ольга Іванівна подивилася на нього. І всміхнулася — без зусилля, вперше за багато тижнів.
— Їй було дев’ять. Ми були за містом у родички. Там росла стара яблуня. Ірина вилізла на неї незрозуміло як, а злізти не могла. Я вийшла на її голос, дивлюся — сидить на розвилці, така серйозна, і каже: «Мамо, не метушися. Я думаю».
Данила слухав, не кліпаючи.
— І що?
— Думала хвилин десять. Потім злізла сама. Як — досі не розумію. Пояснювати відмовилася. Сказала тільки: «Головне — не поспішати».
Данила помовчав.
— Схоже на неї.
— Дуже.
Увечері він пішов до себе писати свідчення. Ольга Іванівна чула рипіння стільця, шелест паперу, іноді коротку паузу. У сусідній кімнаті шістнадцятирічний хлопець виводив лівою рукою факти: дати, розмови, спостереження, послідовність.
Його мати збирала докази два роки.
Його батько думав, що ніхто не помітить….
