Упертою, мовчазною, зосередженою. У вісім років вона могла сидіти над задачею годинами, гризти олівець, сердитися, але не кидати. Іноді розв’язання виходило неправильним, але Ірина завжди доходила до кінця. Її важко було вмовити відступити.
І ось ця риса, яка в дитинстві здавалася силою, потім стала тим, чим скористався Владислав. Він зрозумів, що вона терпітиме довше за інших. Що не втече в перший же день. Що почне збирати, думати, готуватися, витягати сина, захищати матір від зайвої тривоги.
Ольга Іванівна заплющила очі.
Вона мала раніше спитати прямо.
Приїхати без попередження.
Не повірити в «усе нормально».
Але Ірина щоразу усміхалася своєю втомленою усмішкою і казала: «Мам, не накручуй». І Ольга Іванівна не накручувала. Поважала дорослу доньку, її право на особисте життя, її небажання говорити. Тепер ця повага здавалася їй чимось важким, майже злочинним.
Ні, не провина.
Ольга Іванівна вміла відрізняти провину від помилки.
Але це була її частина історії. І тепер вона житиме з нею.
Рипнули двері. Данила вийшов із кімнати з рюкзаком і тростиною.
— Ти вже не спиш?
— Давно. Сідай, чаю наллю.
Він сів. Вони кілька хвилин мовчали. Тиша була не порожня — спільна.
— Сьогодні допит, — сказав Данила.
— Пам’ятаю.
— Остапенко казав, нас туди не викличуть. Поки що ми свідки. Потерпілими офіційно визнають пізніше, якщо висунуть обвинувачення.
— Він вважає, що це питання часу.
Данила кивнув. Узяв чашку обома руками. Уранці права слухалася гірше.
— Знаєш, що мені одного разу сказали в школі? — спитав він, не підводячи очей. — Класний керівник викликав маму і при мені сказав, що не треба покладати на мене великих очікувань. Що при моєму діагнозі важливіше формувати реалістичні цілі.
Ольга Іванівна стиснула губи.
— І що Ірина?
— Нічого. Усміхнулася. А коли ми вийшли, сказала мені: «Не витрачай сили на чужі стелі. Працюй».
— І ти працював.
— Ми працювали, — поправив він. — Разом.
Він допив чай, поставив чашку і встав. Біля дверей зупинився.
— Бабусю, це не твоя провина.
Вона завмерла.
— Звідки ти знаєш, про що я думала?
— Ти сиділа з чашкою і заплющеними очима. Так мама робила, коли думала про те, чого вже не можна змінити.
Він пішов.
Ольга Іванівна залишилася на кухні. За вікном повільно світало. День наставав неохоче, ніби сам не хотів брати на себе те, що в ньому мало статися.
Про перший допит Остапенко повідомив удень.
— Владислав усе заперечує, — сказав адвокат. — Версія: хотів полагодити, помилився, умислу не було. Щодо записки каже, що це була робоча рекомендація, нічого незаконного. Щодо пошукових запитів — цікавився здоров’ям дружини з турботи.
— Тримався впевнено?
— Так. З адвокатом. Дорогим. Отже, готувався.
— Що далі?
— Почеркознавча експертиза записки. Допит сусіда. Перевірка робочого комп’ютера. Усе йде за планом.
Ольга Іванівна передала Данилі. Він слухав, сидячи над підручником хімії. Поруч лежав блокнот, списаний дрібним лівим почерком.
— Він до кінця триматиметься версії помилки, — сказав Данила. — Іншої в нього немає.
— Остапенко каже, почерк важливий.
— Його підтвердять.
— Ти впевнений?
— Я бачив, як він пише. Це його рука.
— А сусід?
Данила замислився.
— Мирон Павлович скаже правду. Мама писала про нього без настороженості. Він не знав, навіщо його просять дивитися котел. Просто допоміг сусідові. Якщо слідчий пояснить, він згадає.
— А якщо Владислав спробує натиснути?
— Не встигне. Його викличуть раніше, ніж батько зрозуміє, наскільки це важливо.
Ольга Іванівна дивилася на онука.
— Ти все це продумав заздалегідь?
— Багато що, — відповів він. — Не все. Але багато що.
Допит Мирона Павловича відбувся за два дні.
Остапенко зателефонував увечері.
— Він підтвердив. На прохання Владислава оглядав котел за кілька місяців до смерті Ірини. Серйозних несправностей не виявив. Сказав, що обладнання працювало нормально. Його кваліфікацію зазначили в протоколі.
— А Владислав?
— Стверджує, що сусід дивився поверхово, а він потім сам знайшов неполадку.
— Тобто сам же знецінює людину, до якої звернувся.
— Саме так. Слідчий це відзначив.
Адвокат помовчав.
— Але ви маєте розуміти: процес буде не швидким. Захист оскаржуватиме кожен крок.
— Я розумію.
— Данила розуміє?
— Данила розуміє краще за нас обох.
Остапенко знову помовчав.
— Передайте йому одну річ. За роки роботи я бачив різних свідків і різні документи. Але щоб шістнадцятирічний хлопець приніс таку системну базу і виклав її так точно… Якщо він колись вирішить іти в право, я напишу йому рекомендацію.
Ольга Іванівна вперше за довгий час усміхнулася майже по-справжньому….
