— Записуйте номер.
Він помовчав.
— Диктуйте.
Вона продиктувала і відразу відключилася.
Данила дивився на неї уважно.
— Добре, — сказав він.
— Не хвали. Я ледь телефон не впустила.
— Не було помітно.
Ольга Іванівна налила води, випила пів склянки.
— Тепер він занервує.
— Це корисно, — сказав Данила. — Нервові люди помиляються частіше.
Наступні дні розтягнулися тугою ниткою.
Життя наче йшло, але все було спрямоване до одного очікування. Ольга Іванівна перевіряла телефон, пошту, розмовляла з адвокатом, робила записи. Данила ходив до школи, повертався, займався, іноді допомагав їй на кухні так, як міг. Увечері вони вечеряли разом.
Іноді говорили про справу. Частіше — про щось інше.
Ольга Іванівна розповідала шкільні історії. Про те, як одного разу цілий клас вирішив, що контрольної не буде, бо вони сховали крейду. Про те, як завуч боялася батьків більше, ніж будь-яких перевірок. Про те, як один учень сперечався з нею через розв’язання задачі й урешті мав рацію.
Данила слухав уважно. Не з ввічливості. Він узагалі слухав так, ніби віддавав людині всю свою увагу цілком. Це була рідкісна здатність.
Одного вечора він спитав:
— Бабусю, ти боїшся?
— Боюся.
— Чого? Що експертиза нічого не покаже? Чи покаже, але цього буде мало? Чи він викрутиться?
Ольга Іванівна замислилася. Відповідь була всередині, але хотілося вимовити її точно.
— Я боюся всього цього. Але страх буває різний. Є страх, від якого людина перестає рухатися. А є такий, що змушує бути обережнішою. Перевіряти кожне слово. Не поспішати. От у мене другий.
Данила помовчав.
— Мама казала майже так само.
— Значить, вона добре тебе вчила.
Він опустив голову.
Усього на секунду.
І Ольга Іванівна вперше побачила не зібраного свідка, не хлопця, який п’ять років вів записи, не людину, що заздалегідь вивчила адвокатів. Вона побачила дитину. Шістнадцятирічну, втомлену, таку, що втратила матір.
Вона не стала жаліти його вголос. Просто поклала руку на стіл поруч із його рукою. Не поверх, не притримуючи. Поруч.
Він не відсунувся.
На дев’ятий день після зустрічі з адвокатом телефон задзвонив знову.
— Ольго Іванівно, — сказав Остапенко, і з голосу вона відразу зрозуміла: сталося важливе. — Експертиза готова.
Вона мовчала, тримаючи слухавку біля вуха.
— Встановлено, що один з елементів котла був зміщений зі штатного положення. Самовільно це статися не могло. Експерт пише: потрібен був фізичний вплив під час розбирання і неправильного складання вузла. Випадкова поломка практично виключена.
Ольга Іванівна заплющила очі.
— Тобто…
— Котел був зібраний неправильно навмисно або людиною, яка розуміла, що робить, але допустила свідомо небезпечний стан. З урахуванням інших матеріалів справу поновлено. Владислава Романюка викликано на допит уже як підозрюваного. Його матір — як особу, чия роль підлягає перевірці.
— Коли?
— Завтра вранці.
Ольга Іванівна поклала слухавку і пішла до кімнати Данили. Постукала.
— Заходь.
Він сидів за столом із зошитом.
— Це не було випадковістю, — сказала вона. — Експертиза підтвердила.
Данила дивився на неї кілька секунд. Потім повільно кивнув.
— Я знав.
— Знав?
— Так. Просто треба було, щоб тепер це знали не тільки ми.
Ольга Іванівна стояла у дверях. Світло з коридору падало на його обличчя. У цій кімнаті колись жила Ірина. Тепер тут сидів її син із зошитом у руці, спокійний не від байдужості, а від довгої внутрішньої праці.
— Завтра допит, — сказала вона. — Владислав і Лідія.
— Добре.
— Тобі не страшно, що він зрозуміє, звідки все пішло?
— Він уже зрозумів. І нічого не може зробити.
Потім Данила додав:
— Мама казала, що найнебезпечніший момент для людини — коли вона вже програє, але ще впевнена, що зможе все повернути. Тоді вона найчастіше робить зайве.
— Думаєш, Владислав припуститься помилки?
— Упевнений. Він надто довго вважав себе розумнішим за інших.
Ольга Іванівна хотіла піти, але зупинилася.
— Данило.
— Так?
— Ти іноді плачеш? Не плануєш, не тримаєшся, не думаєш. Просто плачеш.
Він дивився на неї довго.
— Уночі, — сказав він нарешті. — Коли ти спиш.
Ольга Іванівна кивнула й вийшла. Не тому, що розмова була закінчена. Тому що ще хвилина — і вона сама перестала б триматися. А зараз не можна було ламатися. Не при ньому.
Уранці вона прокинулася затемна. Зварила каву, сіла на кухні і вперше за багато днів нічого не відкрила: ні зошит, ні теку, ні ноутбук. Просто тримала чашку і думала про Ірину.
Не про докази. Не про котел. Не про суд.
Про Ірину дівчинкою…
